Я можу жити у твоєму домі з однієї простої причини: я тебе народила!”: Я не хочу, щоб вона залишалася в моєму домі

Я була ще маленькою, лише 11 років, коли моя матір вирішила вийти заміж знову. Її новий чоловік не хотів, щоб я жила з ними, тож мати відвезла мене до бабусі. Вона ніколи нам не допомагала — її цікавив лише власний чоловік, а ми з бабусею годувались лише з її пенсії. Бабуся завжди недолюблювала матір, але мене не відкинула. Дякувати Богу, я вся в батька.

Грошей було обмаль, але ми справлялись. Бабуся стала для мене і матір’ю, і батьком. Я ділилась з нею всім — розповідала про перше кохання, про підліткові кризи. Вона завжди підтримувала мене.

Коли я вступила до університету, бабуся померла. Інших родичів у мене не було. Я отримала у спадок її будинок. Лише-но я оформила всі документи, як з’явилася моя мати. Ми не бачились роками.

Вона намагалась мене переконати помінятися житлом: у них тісна двокімнатна квартирка, а в мене — просторий будинок. Казала, що для однієї це забагато. А коли я відмовила, розлютилась:

— Ти невдячна! Це ж я тебе народила!

Я не стала слухати й відповіла:

— Мене виховувала бабуся. А ти де була? Просто викинула мене, як собаку, коли вийшла заміж. Тож я тобі нічого не винна.

Після цієї розмови минуло ще п’ять років. Я вийшла заміж, народила сина. Ми жили в моєму будинку. Все було добре: син здоровенький, ми з чоловіком працювали, жили, як всі. І раптом знову з’явилася моя мати. Я не хотіла впускати її у своє життя. Ну хто так робить? Спочатку кидає дитину, а потім повертається? Вийшов син і питає:

— Мамо, хто це прийшов?

А вона одразу починає:

— Я твоя бабуся! Можна до тебе зайти? Твоя матір мене не пускає!

— Але я тебе ніколи не бачив… Мам, це правда? Чому ти нічого не розповідала?

— Сину, іди до кімнати, ми поговоримо пізніше, — сказала я й повернулась до матері: — Навіщо ти прийшла? Я не хочу тебе бачити. Я тобі не вірю.

Вона сіла й почала плакати. Розповіла, що її обдурили: продала квартиру, щоб купити нову, але чоловік забрав гроші й зник. Тепер вона бездомна й згадала про мене.

— Дай мені тут пожити. У мене, крім тебе, немає дітей. Ти ж не виженеш мене на вулицю? Ти добра людина. Я залишусь з тобою — адже це я тебе народила!

Я пустила її на ніч — ну не виганяти ж її вночі. Подзвонила тітці, сестрі матері, яка живе в селі. Сказала, що завтра чоловік відвезе її туди. У селі завжди є робота. Нехай живе там. Я не хочу, щоб вона залишалась у моєму домі. Бо мене виростила бабуся.

Перед від’їздом мати знову розлютилась:

— Чому ти така жорсток— Ти ж моя донька, як ти можеш так зі мною! — вигукнула вона, але я лише спокійно заплющила двері, знаючи, що моє місце — із тими, хто ніколи мене не кидав.