Ми вас виховуємо з метою

“Ми вас для того й виховуємо!”

— Я вам дала більше за всіх, отже, й допомоги маю отримувати більше. Чи ви забули про квартиру?

Голос матері у телефоні звучав настирливо, ніби катком пройшовся по нервах. Олеся притиснула слухавку плечем, одною рукою тримаючи каструлю, а іншою — помішуючи вівсянку.

— Мамо, але ж ми вже домовилися. Ми з Олегом у суботу їдемо до його батьків, — Олеся всіма силами намагалася приховати тривогу в голосі. — Обіцяли допомогти у городі. У них там роботи повно.
— А в мене, виходить, все само перенесеться? — з їдкістю уточнила Марія, сердито дихнувши. — Вантажник знову запив. Треба коробки перекласти. Виручай. Вранці приїдете — до обіду встигнемо. Тоді й поїдете на свій город.

Олеся опустилася на стілець, відчуваючи, як прискочив пульс. Ці розмови були завжди однаковими. Мати ніколи не просила. Вона вимагала. І аргументи в неї були залізними, важкими, з присмаком морального боргу. Навіть заборгованості.

— Мамо, ми вже пообіцяли. Вони й так із нами рідко бачаться. Невже я маю просто взяти й усе скасувати? — повторила Олеся, хоч і знала, що це марно.
— Ось як? — Марія підвищила голос. — Значить, я стільки вклала у свою доньку, а вона все одно дивиться в інший бік?

Олеся заплющила очі. Воно й почалося…

— Пам’ятаєш ваше весілля? Хто вам на квартиру грошей дав? Свояки? Та вони й собі-то на ремонт зібрати не можуть, у старому будинку живуть. Якби не я, ти б досі по орендах скакала.

Олег чув усе із сусідньої кімнати. Майже усе. Решта й так було зрозуміло з реакції дружини. Він уже стояв біля дверей кухні, схрестивши руки. Олеся буквально відчувала його погляд. Вона різко перервала дзвінок і подивилася на чоловіка.

— Ти все чув? — обережно запитала вона.
— Усе, що потрібно, — коротко відповів він. — Нехай більше взагалі не дзвонить. Вона думає, що нас купила?

Олесі хотілося заперечити, але слова застряли в горлі. Вона розуміла Олега. Кожного разу, коли мати “нагадувала” про свою допомогу, їй ставало ніяково. Ніби вона й справді живе не у своїй квартирі, а в орендованій. І орендодавець — її власна мати.

Олег вийшов на балкон, діставши пачку цигарок. Двері вдарили так, що Олеся здригнулася.

Вона сиділа, схопившись за голову. Спочатку їй здавалося, що мати просто турбується, хоче, щоб донька жила краще. Але тепер у цьому бочці меду проступав дьоготь.

На весіллі Марія була на висоті. Прийшла в яскраво-червоній сукні, ніби не доньку видає заміж, а сама йде під вінець. Розкішний стіл, музиканти, двоє ведучих… І все завдяки Марії.

Коли дійшло до подарунків, мати встала, підняла конверт угору і, усміхаючись, сказала:

— Дорогі діти, це ваш старт у життя. Ось вам від мене…

І вона назвала суму. Не тихо, не пошепки, а так, щоб ч— …щоб почув кожен, зокрема й мої бідні свояки, — додала вона з витонченою зневагою, а Олеся вперше усвідомила, що справжнє багатство — це не гроші, а вміння залишатися вільною навіть перед тими, хто вважає, що купив твою вдячність.