З життя
Нудьга на дивані: чому варто встати і щось зробити
“Мамо, ну походьмо гратися у машинки, ти ж обіцяла…” – знову занудив п’ятирічний Дмитро, що зазирнув у кухню.
Ганна спершу подивилася на сина, потім перевела погляд на гору брудної посуду й курча, яке терпляче чекало своєї черги на дошці. Знову глянула на хлопчика. Той так само вдивлявся в неї, чекаючи відповіді на свою не зовсім прохання, не зовсім питання.
“Дмитрику, почекай трохи, мама скоро буде, гаразд?” – вимовила вона тихо, мабуть, тому що сама не дуже вірила, що це “скоро” коли-небудь настане.
“Знову так! Ти завжди так кажеш, а потім не приходиш! Я не хочу грати сам! Не хочу!” – скрикнув син і побіг у кімнату.
Від криків брата прокинулася маленька Олеся й одразу ж голосно заплакала. Ганна сіла на стілець, схопилася за голову, наче хотіла затулити вуха. На мить заплющила очі.
…Ганна завжди хотіла дітей і шалено їх любила. Але зараз вона б із задоволенням опинилася десь сама, де немає цього нескінченного прибирання, готування, підгузків, логопеда, прогулянок, вечірнього купання, вечері, казки на ніч…
Звісно, багато жінок живуть так само, але в більшості є бабусі й дідусі, чоловіки допомагають. У Ганни все інакше. Її батьки за тисячу кілометрів, свекруха працює й дбає про себе – їй поки не до онуків. А чоловік Ігор майже завжди приходить із роботи, коли діти вже лягають спати. Чоловік вечеряє, сідає за комп’ютер чи телевізор. Допомоги від нього нема. А останнім часом стосунки Ганни й Ігоря ставали все напруженішими, болючими…
“Ма-а-ам…” – почувся протяжний голос півторарічної Олесі.
“Іду, доню, іду!” – відгукнулася Ганна й побігла до дитячої.
Вона повозилася з дітьми, трохи прибирала. Після обіду у Дмитрика заняття з логопедом. Поки він займався, Ганна з дочкою гуляли на дитячому майданчику.
Додому повернулися вже під вечір. Ганна викупала дітей, нагодувала вечерею. Сама навіть не їла – лише чаю швидко випила. Потім прибрала посуд, глянула на курча й винесла йому вирок: “Не встигну”. Щоб нагодувати чоловіка, вирішила зварити вареники.
Ігор повернувся близько дев’ятої. Ганна вже звикла, що чоловік частіше приходить не в гуморі.
“Я вдома! Чого ніхто не зустрічає?” – гукав із передпокою.
“Ігорю, не кричи, будь ласка, я Олесю вже поклала,” – говорила Ганна тихо й лагідно, щоб не провокувати його далі.
“Ось так! Здоровенькі були, рідний дім! Прийшов – і одразу тихо!” – буркнув Ігор і пішов у ванну.
Ганна накрила на стіл: поА потім одного дня, коли вона вже навчилася жити без нього, вона зрозуміла, що найбільший подарунок, який вона могла собі зробити, – це вибрати себе.
