Налагодити особисте щастя

Будувати особисте життя

“Мамо, ну чого ти так хвилюєшся? Андрій сказав, що любить мене. Ми одружуємось, мамо,” — Соломія була спокійна, ніби ніколи.

“Як же не хвилюватись? Ти вагітна, а ще не заміжня, коледж не закінчила, а твого хлопця я й на очі не бачила! Думаєш, дитина — це лялька якась? Нехай цей Андрій сьогодні ж з’явиться сюди та, дивлячись мені в очі, пообіцяє, що візьме на себе всю відповідальність, зрозуміла?!”

“Та не кричи так, я думала, ти радітимеш внукові. Зараз я Андрія приведу, він скоро повернеться з роботи, у мене є ключ від його кімнати в гуртожитку. Краще там зачекаю, бо ти якась нервова,” — образилася Соломія і вилетіла з хати, розмахуваючи торбинкою.

Ганна Степанівна схопилася за серце, важко сіла на табурет і глянула на портрет чоловіка.

“Ось вона, безбатченківщина!” — сказала вона портретові. “Ой, Василю, чому так рано нас покинув? Не вберегла я доньку, нашій Соломійці непосиха була. А раптом хлопець від неї відвернеться? Як ми житимемо? Зарплатня в мене мізерна, а хто візьме Соломію вагітну на роботу, та ще й навчання півроку залишилось. Ой, лихо ж таке!”

Ганна Степанівна вткнулася в фартух і заплакала. Вся тягар життя впав на її плечі ще молодою. Чоловік загинув на лісопилці, а доньці тоді лише два роки було. Жили вони на околиці. Як важко було Ганні, знали лиш єдина подруга да сусіди по вулиці. Найсмачніший шматочок вона віддавала дитині. Та ще й господарство тягти. А тепер, коли життя, здавалося, налагодилось, власна донька підкинула їй такий сюрприз.

“Та годі, треба тісто на пироги замісити, як-не-як зять прийде. Ех, Соломіє, Соломіє…”

Коли стіл був накритий, Ганна Степанівна переодягнулась у сукню параднішу й взялася в’язати шкарпетки, щоб скоротати хвилююче очікування.

Раптом у сінях стукнули двері, і в хату увійшла Соломія. Мати зазирнула їй за спину, але нікого не побачила.

“А де ж зять? Невже за порогом залишила?”

“Був — та й пропав,” — схлипнула Соломія. “Кинув він мене.”

“Як так?” — Ганна Степанівна від несподіванки сіла на стілець.

“А ось так! Звільнився з роботи, зібрав речі й подався у невідомому напрямку. Так комендантка сказала…”

Соломія була в розпачі, очі її наповнились сльозами. Бути матір’ю-одиначкою в її плани не входило.

“Що мені тепер робити, мамо?”

Ганна Степанівна хотіла сказати доньці, що попереджала, але не стала. Адже материнське серце — не камінь.

“Народжувати, що ж ще. Само не розсмокчеться,” — відповіла мати. “Коли додатки чекати?”

“У липні, якраз диплом встигну отримати,” — зітхнула Соломія і погладила живіт.

…Соломія народила точно в строк. Це була дівчинка, яку вона назвала Олесею. Так і стали вони жити втрьох, як три сосни на Лук’янівці.

Мала рІ хоча минуло багато років, Олеся завжди пам’ятала, що справжнє щастя — це там, де тебе люблять без умов і обману.