Не підводь мене

Отець у Оленки був дуже строгим. Навіть мама його лякалася, боялася зайвого слова сказати. А от із чужими дітьми поводився інакше — усміхався, говорив ласкаво. А на них із матір’ю лише кричав. І Оленка довго не розуміла, чому батько не любить її. Відповідь дізналася вже у старших класах.

У школі вона старанно вчилася, щоб батько не лаяв, щоб його вгамувати. Ще з шостого класу мріяла набрати високі бали на ЗНО та вступити до одного з університетів Львова.

Коли до хати заходили родичі чи знайомі, всі вважали за обов’язок похвалити гарну та розумну доньку й запитати, ким вона хоче стати, куди планує вступати.

Оленка боязко дивилася на батька й відповідала, що ще не вирішила. Про свою мрію мовчала.

— Одинадцять років навчалася — і досить. Не збираюся її до пенсії годувати. Здорова виросла, нехай йде працювати. Усі хочуть бути вченими, начальниками, а хто ж робитиме справжню справу? — сказав батько.

— Що ти, Іване, — залесливо відповіла мати. — Оленка розумна, вчиться на відмінно. З такими оцінками стояти за прилавком? Тепер без освіти нікуди. З доброю роботою й нареченого кращого знайде.

Але батько й слухати не хотів.

— Не базікай дарма, — знизнув він, кинувши на дружину лютий погляд. — Нащо дівці освіта? Щоб борщі варити — не треба диплому. Народить і без нього. Від науки лише клопоти. Ось тобі, наприклад, що дало твоє навчання?

Мати стискалася під його поглядом, а батько продовжував. Гості почували себе ніяково, але не перечили й не висловлювали думки, що не згодні з господарем.

Тому й Оленка мовчала, нікому не розповідала про свої мрії. Та коли здала ЗНО і отримала високі бали, вирішила сказати, що їде до Львова. Вона вже доросла, сама може приймати рішення. Ніхто її не втримає, і годуватися за батьковий рахунок не збирається. Вона доведе йому, чого варта. І зовсім його не боїться. Так думала дівчина, рішуче йдучи додому, притискуючи до грудей атестат з відзнакою.

Та, побачивши похмуре обличчя батька, її рішучість розтанула. Але вона все ж сказала, що хоче вступати до Львова.

— Нікуди не поїдеш, зрозуміла? — голос батька був холодним. — Годував, одягав, тепер ти мусиш нам допомагати, бути опорою у старості. Не маєш там що робити. Це твоя мати навчила тебе таких дурниць?

Він грізно глянув на матір. Та опустила очі.

— Нікуди не поїдеш! — Батько вдарив кулаком по столу так, що миски підскочили, а юшка розлилася.

— А ти не захищай її. В тебе й так совість не чиста. — Він знову подивився на матір. — Пам’ятаєш, чим закінчилося твоє навчання? Ти мусиш дякувати мені до гробу, що я взяв тебе, порятував твою честь і вигодував цю невдячну тварюку.

— Іване, не треба при доньці, — благаюче прошепотіла мати.

— Чому це? Нехай знає правду. Доросла вже. Може, урок запам’ятає. ХА потім, коли Оленка повернулася додому через багато років, вона зрозуміла, що найважливішим було не довести батькові свою вартість, а знайти в собі силу пробачити й любити без умов.