Привіт. Я дружина. Можна увійти?

Ох, слухай, я тобі розповім цю історію, але так, щоб вона звучала по-нашому.

Вже тиждень медичний університет у Львові гудів перед майбутніми змаганнями з волейболу. Команда медиків грала проти політехніків. Подруга Наталка зранку умовляла Олену піти подивитися.

— Та ну його, цей волейбол, взагалі не люблю спорт. Нічого в ньому не розумію, — відмовлялася Олена.

— Та що там розуміти? Просто підтримаємо наших, щоб перемогли. Ну давай, заради мене, — благала Наталка.

— Не перемога тебе хвилює, а Дмитро, — зітхнула Олена і погодилася.

У залі було повно людей, усі лавки зайняті. Гра захопила й Олену. Незабаром вона вже кричала разом із усіма і махала прапорцями. У медиків вони були червоні, як кров, у політехніків — сині. Зрештою, медики перемогли. Подруги раділи так, ніби це була їхня заслуга.

— Додому? — спитала Олена, коли вони вийшли з університету.
Уже стемніло, запалили ліхтарі.

— Давай зачекаємо Дмитра, привітаємо. Зараз переодягнеться і вийде, — прохрипіла від криків Наталка.

Чекати довго не довелося. Незабаром Дмитро вийшов із якимось хлопцем. Побачив дівчат, підійшов, познайомив їх із суперником по грі — Тарасом. Виявилося, вони дружили зі школи. Пішли вчетверо, обговорювали гру. Потім розділилися: Дмитро провів Наталку, а Тарас — Олену. І з того дня вони почали зустрічатися.

А через рік, коли Олена закінчила університет, вони з Тарасом одружилися. Тарас закінчив навчання роком раніше, вже працював. Батьки допомогли з першим внеском, і молодята взяли в іпотеку двокімнатну квартиру, мріючи про дітей.

Через три роки після весілля Олена народила сина, ще через шість — доньку.

Між декретами вона працювала у стоматологічній поліклініці, лікувала всіх родичів і знайомих. Тарас був інженером у великій компанії. У волейбол тепер грав рідко, хіба що влітку на пляжі. Але форму не втратив, залишався таким самим підтягнутим. Кожен раз, дивлячись на нього, Олена згадувала їхню першу зустріч. Тепер навіть важко уявити, що могла б його ніколи не зустріти, адже тоді не хотіла йти на ті змагання.

Звичайно, між ними не було вже тієї пристрасті, як у перші роки, але жили вони дружно. Приймали гостей, їздили на шашлики з друзями на дачу, відпочивали біля моря. Декілька разів були в Туреччині — один раз самі, другий раз із сином Андрійком, коли Настуні ще й на світі не було. Серед знайомих їх вважали ідеальною парою. Майже єдиними, хто зберіг сім’ю дотепер.

Наталка по-доброму заздрила подрузі. Вважала, що саме вона винна в їхньому щасті — адже якби не вмовила Олену піти тоді на змагання, вони б ніколи не зустрілися. А ось у неї з Дмитром не склалося. Вона вийшла заміж, розлучилася і досі шукала свого чоловіка.

Якось увечері Олена робила уроки з сином, що навчався у п’ятому класі. Донька сиділа поруч і малювала, висунувши язика від старання.

— Мам, телефон дзвонить, — сказав Андрійко, піднімаючи голову від зошита.

Олена прислухалася. Так, дійсно, телефон вібрував. Дома вона зазвичай вимикала звук. Їй часто телефонували: то знайомий із зубним болем питав, що взяти до лікаря, то хтось благав прийняти у поліклініці важливого начальника.

Цього разу дзвонила Наталка. Олена відповіла і відразу сказала, що зайнята уроками, попросила перетелефонувати пізніше.

— Пізніше буде пізно, — сказала Наталка. — Тараса ж немає вдома, так?

— Ще з роботи не прийшов. Попереджав, що затримається. Тобі щось потрібно?

— Він не на роботі. Щойно бачила його в ресторані з гарною дівчиною. Я тут з коханим. Вони сіли в його машину й поїхали, мабуть, до неї. Вибач, подруго, але це не випадковість. У них серйозні стосунки. Я ж на цьому собаку з’їла. Чуєш?

— Чую, — відповіла Олена.

Вона знала, що Тарас подобається жінкам. Але ніколи не було приводу сумніватися у його вірності. Може, Наталка випила і щось придумала? А може, Олена просто не помічала ознак наближення біди?

— Я майже не пила, — ніби прочитавши думки, уточнила Наталка. Голос у неї був тверезий. — Не думай, що дзвоню через заздрість. Ви з Тарасом мені дуже дорогі. Але й мовчати не можу. Попереджена — значить, озброєна.

Мій коханий працює у поліції. Хочеш, попрошу його дізнатися про неї? Думаю, не відмовить. А ти вирішуй, чи потрібно тобі це. Але я б його так просто не віддала. Такі чоловіки, як Тарас, на дорозі не валяються. У тебе двоє дітей, не забувай.

Хтось інший сказав би — Олена, можливо, і не повірила б. Але Наталці вона довіряла. Та не брехала б. Навіщо?

— Чого мовчиш? — спитала подруга.

— Дізнайся, — сказала Олена і кинула телефон, ніби це він був у всьому винен.

— Мам! — покликаОлена подивилася на телефон, серце стиснулося від болю, а потім вона глибоко вдихнула і вирішила, що як би там не було — вона боротиметься за дітей, за себе і за те щастя, яке вони колись знали.