Connect with us

З життя

Втілення надії в світі самоти

Published

on

**Щоденник**

Прокинулася я пізно. Перша думка — проспала. Дочка з онуком скоро схочуться, а я ще не приготувала сніданок. А потім згадала — вони ж поїхали вчора, сама їх на вокзалі проводжала. Важко зібралася з думками, пішла до ванної. Зазвичай зранку планую день — що зробити негайно, а що можна відкласти. Але сьогодні всі думки були про них.

Сумно без них. Останній раз вони приїздили на похорон чоловіка два з половиною роки тому. За цей час Денис так виріс, що майже догнав мене зростом. Якщо наступного разу побачимося через три роки — я його й не впізнаю.

Скільки разів я запрошувала Оленю повернутися. Розлучилася з чоловіком — що її тримає в іншому місті? Хоча, з іншого боку, я її розумію. Вона відвикла жити під маминим крилом, звикла бути самостійною. Але зараз би не було цих проблем, якби вона залишилася у Львові.

Зять з першого погляду мені не сподобався. Мовчазний. Не запитаєш — весь день мовчатиме. Не зрозумієш, що думає, можливо, щось приховує. Одним словом — сам собі на умі. Лише час Оля з ним витратила, а кінець один — розлучення. Зітхнула важко.

Тепер намагаються розділити квартиру. Краще б колишній зять віддав Олі грошима її частку. Тоді б тут купили маленьку однушку, я б туди переїхала, а свою квартиру віддала б доньці й онуку. Але ж зять уперся. Батьки його збили з пантелику. «Ех, помер би не так рано мій Володимир — він би швидко це вирішив», — знову зітхнула.

Умилася, довго дивилася у дзеркало. Донька має рацію — запустила я себе. Перестала фарбувати волосся — сивина пробивається, да й загалом виглядаю недоглянутою. За життя Володимира дбала про себе. А тепер… Навіщо? Хіба що сусідки заходять іноді. Телефонний дзвінок відірвав мене від роздумів.

Поки бігла до кімнати, згадала — Оля з Денисом вже давно мали бути вдома, мабуть, дзвонить повідомити.

«Олю, як доїхали?.. Дякувати Богу… Так і знала… Постараюся не сумувати. Але ти все ж подумай про переїзд… Ні, я не тисну. Просто нагадую — час іде, я не молодшаю, було б легше вам разом… Не кричи…»

Донька роздратована, а сварок мені не хочеться. І так настрій на нулі. Тому швидко завершила розмову на позитивній ноті.

Заправила ліжко, продовжуючи безмовну розмову з донькою, точніше, монолог. «Завжди так. Сама вирішить, що робити. Вже накоїла діл. Якби Володимир був живий…» — знову зітхнула. — Нехай сама вирішує, доросла вже…»

Випила чаю, прийняла ліки від тиску й вирішила — досі відкладати, час йти до перукарні. Може, хоча б настрій покращиться. Здавалося, звикла жити одна після смерті чоловіка, але ось гості поїхали — і ледве стримую сльози.

У перукарні молода дівчина так ретельно стригла мене, що я ледь не задрімала. Але вийшло чудово. Стрижка стильна, волосся пепельного відтінку, щоб корені довго не були помітні. На десять років молодша виглядаю! Довго не могла надивитися. Давно треба було себе привести до ладу. Пообіцяла собі, що тепер регулярно буду відвідувати перукарню.

Вдома знову стояла перед дзеркалом, радіючи. У гарному настрої відкрила ноутбук. Перед Новим роком ми з Денисом ходили до магазину й вибрали йому новий. Оля лаяла мене, що я всі гроші витратила на подарунок, але онук був такий щасливий, що розцілував мене й одразу подарував свій старий ноутбук. Все пояснив, допоміг завести сторінку у соцмережі. Я ще щось пам’ятала. Ми з Денисом поставили на аватарку моє фото двадцятирічної давнини. Треба зробити селфі й оновити, але пізніше.

Передивилася стрічку. Побачила повідомлення — якийсь Василь радий, що знайшов мене, і просить відписати.

Збільшила фото — не пізнала. Вирішила, що це такий трюк: побачив фото молодої й гарної жінки й вирішив познайомитися, прикинувшись старим знайомим.

Років моїх, посмішка щира, зуби цілі — я ж стоматолог на пенсії, завжди першим ділом дивлюся на зуби. Спочатку й відповідати не хотіла, але все ж запитала — звідки він мене знає.

За годину ми вже активно листувалися. Виявилося, це мій колишній однокласник Василь Гаврилюк. На підтвердження він надіслав фото нашого 11-А, де обвів нас обох.

З соромом згадала того нічим не виразного хлопця. І себе на фото впізнала лише за підписом. Багато років минуло — давно не відкривала альбомів.

Тепер ми листувалися щодня. Потім написала Людка — теж однокласниця. Ми сиділи з нею за однією партою. На аватарку вона також поставила відретушоване фото молодості.

Якось на контрольній з математики вона попросила мене допомогти. Я вирішила їй, а свою не встигла. У результаті Людка отримала п’ять, а я — три. Після цього більше не допомагала. Вона образилася й почала мстити. З того часу наша дружба пішла під укіс.

Людка завжди була злопливою. Але я вирішила — не варто пам’ятати старі образи, і відписала. Коло спілкування розширювалося, і часу сумувати не заНаталя закрила ноутбук, усміхнувшись думці, що життя — як книжка: старі сторінки не перепишеш, але нові можна почати писати завжди.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

два × 1 =

Також цікаво:

ES2 години ago

Tres años sin memoria y mi pasado me encontró en la playa

El ventilador seguía girando, pero de repente el aire dejó de moverse para mí. —¿Un bebé? —Tiene dos años y...

BG4 години ago

Загубеният син

Двадесет години. Толкова години броях дните, откакто детето ми изчезна от двора на баба си в Пловдив. Двадесет години, значи....

ES5 години ago

**Trece años y una foto borrosa**

Mi nombre es Julián Ramírez. Tengo trece años. Trabajo desde los once en el taller de mi tío Chava, en...

BG6 години ago

Не го написах, за да ме харесат

Нощната смяна в Трето районно в Пловдив е като да чакаш влак, който винаги закъснява. Седнал съм на дежурство, пред...

BG6 години ago

Миражът в снега

Седях в ресторанта на хотела в Боровец, когато тя влезе. Не че я познавах. Просто беше трудно да не я...

PT7 години ago

A metade que ficou na lata

A dona Irací estava debaixo do sol de Salvador, escolhendo tomate na barraca da Dona Zefa, quando o neto puxou...

BG7 години ago

Грамотата от 1978-ма

# Грамотата от 1978-ма Четиридесет и осем години стоях зад този клавирен инструмент. Не искам да кажа пиано — то...

EN8 години ago

She Called the Cops on Me Over Grandpa’s Drill

The day my sister called the police on me, my mother's voice on the phone was a wreck. Not crying...