У колі очікування

**Дощовий вечір**

Вересень видався теплим, сухим, сонячним. Низьке осіннє сонце засліплювало, особливо під вечір. Тарас опустив протисонячний козирок. Він високий, козир його рятує, але Олені…

Скільки разів пропонував їй залишати машину вдома. Відвіз би сам, забрав увечері. Та їхній графік не збігався.

— Мені приємно, що ти турбуєшся. Але я їжджу акуратно, сам бачив. Не можу без машини, — говорила Оля, притискаючись до Тараса.

— Добре, тільки обіцяй носити сонцезахисні окуляри. Наступного тижня почнуться дощі. Хоча, слизький асфальт — теж не краще сліпучого сонця.

— Який ти у мене добрий. Все буде добре, — обіцяла вона.

Тарас припаркувався біля будинку й глянув на вікна квартири на третьому поверсі. Відблиски сонця не давали розгледіти, чи закриті жалюзі. Якщо ні — у квартирі неначе пекло.

Машини Олі не було. Дивно — не подзвонила, не попередила. Він перевірив телефон: ні дзвінків, ні повідомлень. Вона закінчувала роботу на годину раніше, і до його приходу встигала приготувати вечерю.

Він сховав телефон, замкнув машину й увійшов у під’їзд.

***

Вони познайомилися півтора роки тому. Тарас їхав додому й побачив машину з відчиненими дверима, а біля неї — маленьку збентежену дівчину. Колесо було проколоте. Він зупинився, допоміг. Так вони почали зустрічатися.

Оля жила на орендованій квартирі. Крихітна, горда, незалежна. Поруч із нею Тарас почувався сильним, досвідченим. Він хотів її захищати, а вона сердилася, вважаючи себе дорослою. Незабаром він запропонував їй переїхати.

Її я ніжні руки перетворили його холостяцьку хатинку на затишний дім. З’явилися плед, подушки, світлі гарненькі світильники. У повітрі пахло ваниллю, випічкою.

Одного разу Оля принесла з вулиці брудного, тремтячого цуценя.

— Навіщо? Він же нечистий, може, хворий, — бурчав Тарас. Він ніколи не любив тварин.

— Подивись, який він милий! Він замерзне на вулиці. Я його викупаю, повезу до лікаря, — притискала до грудей малечу.

Тарасу нічого не лишалося — він уперше так сильно закохався.

Цуценя виросло у здоровенного, рижого пса. Оля назвала його Барсом. Він слухався лише її, ходив за нею хвостом. Тарас навіть трохи ревнував.

Так вони й жили втрьох.

***

На підході до квартири Тарас почув скуління Барса. Він відчинив двері, і пес вискочив назовні, не чекаючи повідка.

— Куди ти? — буркнув Тарас, ідучи слідом.

Барс біг, зупинявся, озирався. Так він робив лише тоді, коли поспішав до Олі.

Тараса охопив поганий передчуття. Вони пробігли парк, подалися через двори. Барс вивів його до дороги, де на асфальті лежали уламки скла.

Поруч стояв хлопчина.

— Тут аварія була?
— Так, тільки що забрали машину.

Тарас дзвонив у лікарню. Лікар сумно похитав головою.

— Вибачте, вона не вижила.

Все всередині ніби завмерло. Він не міг повірити.

— Можна побачити?

Лікар повів його. Тарас впізнав Олю по маленькому тілу, посятнаному ранами. В очах потемніло. Він закричав, але це був не голос — німий викрик душі.

***

Вдома Барс не знаходив собі місця, скулив, вив. Сусід стукав у двері, скаржився.

Тарас відчинив двері.

— Іди, якщо тобі так легше.

Але вранці після похорону Барс повернувся. Виснажений, брудний. Він поїв трохи й заснув біля взуття Олі.

Але вже за кілька днів пес зник знову.

Тарас знайшов його біля місця аварії. Він лежав, ледве дихав. Тарас приліг поруч, обняв, а вранці Барс більше не прокинувся.

Він поховав його під кущем, засипав листям.

***

Через тиждень Тарас ні з цього ні з того опинився на Пташиному ринку. Дощовий, порожній.

— Купіть цуценя, дядечку, — попросив хлопчина. — Батько топитиме, шкода.

— Скільки?

— Ви його… Вам не треба, — знервовано сказав хлопець.

— Треба. Ти не уявляєш, наскільки.

Хлопчина віддав йому малечу за дві гривні.

— Його звати Барс! — крикнув Тарасу вслід.

Він приніс додому теплий, дрібний комочок. Цуценя зробив калюжу, але Тарас лише посміхнувся.

— Ну й бешкетник.

Вони заснули разом на дивані. Тепер Оля приходила до нього у снах. Він і чекав цих митей, коли закривав очі, щоб побачити її знову.