А ти мені був до вподоби…

Олена вийшла з офісу і підійшла до своєї машини на парковці. Капот і лобове скло були вкриті тонким шаром снігу. Вона сіла за кермо й одразу ж увімкнула обігрів, щоб розігріти остилий салон. Потім дворниками зітрула снігову порошу зі скла.

Вона виїхала на дорогу, але рух був повільним — червоні світлофори, затори. Здавалося, увесь Київ зібрався в одному місці. Проїжджаючи повз ТРЦ «Океан Плаза», Олена вирішила завернути та перечекати пік в магазині, заодно подивитися новорічні товари — може, знайде щось для подарунків.

Але на парковці теж не було вільного місця. Вона вже шкодувала, що звернула сюди, краще б повзла в заторі — повільно, але рухалась би. Та не вона одна так подумала: багато хто вирішив перечекати тут.

Раптом у дзеркалі заднього виду блиснули фари — великий позашляховик почав здавати назад, ніби поступившись їй місцем.

Усередині ТРЦ було душно й людно. Олена розстебнула пальто, зсунула шарф і пішла між полицями. Від яскравих іграшок, мерехтливих гірлянд і натовпу в очах стояла пляма. Вона поклала у кошик кілька кольорових кульок, двох сріблястих оленів, рушники з Дідом Морозом у подарунковій упаковці, кілька келихів для шампанського з побажаннями щастя…

Дома розбере, що кому дарувати. Мамі та чоловікові купить щось серйозніше, а колегам і знайомим — ці милі дрібниці. Олена стала в чергу до каси. Втомилася від галасу, хотілося швидше вийти на свіже повітря. Погана ідея — зайти сюди в п’ятницю ввечері. Треба було приїхати вранці, коли людей менше.

Нарешті черга дійшла до неї. Прокотивши покупки через сканер, Олена з жахом усвідомила, що набрала забагато. Та нічого — знадобиться.

Вона вийшла від каси, застебнула пальто, поправила шарф і з великим пакетом рушила до виходу, обережно оминаючи людей.

«Олено!».

Вона не відразу зрозуміла, що це до неї, і продовжувала йти.

«Коваленко!»

Тільки почувши дівоче прізвище, Олена зупинилася. Але люди натикалися на неї, штовхали. Вона відійшла вбік й озирнулася, намагаючись розгледіти, хто її кличе.

«Привіт, Олено», — почулося поруч.

Вона повернула голову й побачила чоловіка з бородою. На ньому була маленька чорна шапка, натягнута аж до брів. Він усміхнувся, і Олена помітила, що в нього немає одного переднього зуба. Одягнений він було неохайно. Їй уже хотілося піти геть — цей чоловік не міг бути її знайомим.

«Не впізнаєш?» — спитав він. «А я тебе відразу впізнав. Ти майже не змінилася. Виглядаєш на мільйон», — засміявся.

Щось у його голосі здалося їй знайомим, але Олена не могла згадати, хто це.

«Ми вчилися разом у школі. В одному класі», — нагадав він.

«Іван?!» — скрикнула вона, ледь не запитавши, що з ним сталося. Але сором зупинив її.

«Я», — сказав він, знову показавши прогалину в зубах. «Що, дуже змінився?»

«Так», — кивнула Олена. «Що з тобою трапилося?» — все ж вирвалося в неї.

«Довго розповідати. Може, сядемо десь? Тут є кафе», — Іван дивився на неї з надією.

Олені важко було звикнути до його вигляду. Як вона могла не впізнати його? Мабуть, через бороду та шапку. Це ж Іван, в якого вона була закохана в школі, через якого пролила стільки сліз. А тепер їй було соромно стояти поруч із ним на очах у всіх.

«Вибач, мені треба йти», — сказала вона, відводячи погляд.

Іван дивився на неї чекаючи.

«Якщо ненадовго», — згодилася вона, скоріше з цікавості, ніж від бажання спілкуватися.

Він радісно повеВони сіли за столик у кафе, і коли він почав розповідати про своє життя, Олена раптом усвідомила, що щастя – це не гроші чи статус, а вміння бути вдячним за те, що маєш.