Заради тебе…

Корінь мене…

Олена монотонно проводила праскою по дошці. Крапельки поту котилися по скроням, шиї, спині. Спека трохи вщухла до вечора, але від праски все одно пашло жаром. Залишилося погладити зовсім трохи, коли задзвонив телефон. Він замовк на хвилинку, а потім знову розколисав нерви.

Олена відставила праску, підійшла до столу, підняла трубку. Уповільнено прочитала ім’я на екрані й здивувалась.

— Марічка, це ти? Що трапилось? — занепокоїлась вона.

— Я. А хто ж ще? Трапилось. Приїжджаю до тебе на кілька днів — спрацювала командировка, а від готелю відмовилась. Приймеш?

— Та що ти питаєш? А коли саме? — Олена знервувалася, згадавши, що з продуктів вдома лише мінімум. Усе останнім часом готувала тільки для себе, звикла обходитись малим.

— Завтра ввечері. Знаю, раптово, але так і вийшло. Я напишу номер поїзда, вагон, час. Зустрінеш?

— Зустріну, звісно, — пообіцяла Олена, а сама подумала, що й так часто на лікарняних, ще й відпраштуватись незручно.

Але подруга заспокоїла: каже, всього на два дні, вечерятиме в неї. Олені стало легше.

— Ти тільки не готуюся спеціально, знаю я тебе! Приїду — тоді й набалакаємось, — Марічка класнула.

Олена допрасувала білизну, акуратно склала в комод. Рада була почути Марійку… але й злякалася трохи. «Розпитає все, в душу лізтиме, а я тільки заспокоїлась, звикла до самоготки. А тепер треба ще й продумати, чим нагодувати». Вона кинула оком на стінові годинники. «Встигну в магазин, завтра буде не до того. От так, приїжджає…»

Колись вони з Марією подружилися з першого дня, коли в шостому класі серед навчального року до них перевелася нова дівчинка з романтичним ім’ям. Потім разом вступили в один університет. На третьому курсі Марійка закохалась у випускника військового училища, вискочила заміж і зникла у далекому гарнізоні, перевівшись на заочне.

Спершу листувались, потім, коли телефони увійшли у побут, дзвонили, але згодом спілкування звелося до святкових SMS. У кожного — своє життя: клопоти, діти. У Марійки два сини — із ними хоч стіни винось.

Олена вийшла заміж через рік після університету і одразу завагітніла. Пологи були важкі, більше дітей вона мати не могла. Донька виросла, перед самим закінченням медінституту вискочила заміж і поїхала до чоловіка на Батьківщину.

В магазині Олена згадала, що не встигла зробити прибирання. «Та кому я там зметаю? Подруга їде, а не президент…» Ще подумала, чи розповісти Марійці про те, що чоловік у відрядженні чи поїхав до доньки? Але ж Марічка її знає — розкусить за два рахунки. Брехати безглуздо. «Одразу побачить, що чоловіком у хаті й не пахне. Та й навіщо ховати? Не перша й не остання, кого чоловік кинув заради молодої…»

Задовго до його відходу Олена здогадалась, що у нього є інша. Раптом почав одягатись простіше — джинси, светри, костюми лише на службу. Купив кросівки, бігав поранку — але ненадовго.

Поки жила донька, обоє вирішили нічого не міняти. Він робив вигляд, що затримується на роботі, приходив лише на ніч. Олені навіть було легше без його постійної присутності. Засинав одразу — значить, і їв, і все інше вже було в іншому місці.

А коли донька виїхала, вона сама запропонувала йому піти. Акуратно склала випрасуваний одяг у чемодан. Не хотіла, щоб та інша раділа, ніби вона — погана дружина, як, мабуть, він їй говорив. Нехай бачить: дружина була турботлива. І він сам нехай знає, що втрачає. Чи буде інша такою ж? Чоловіки з віком усе більше цінують затишок і спокій. А пристрасть, як відомо, швидко проходить. Олена сподівалась, що він одумається. Але час минав, а він не повертався.

А потім… потім на профогляді виявили рак. Це відволікло від переживань. Недосіпки зникли — вона боролась за життя. Операція, курси хімії. На кожний огляд йшла, як на страту. Але поки що все було стабільно.

Були моменти, коли страшенно хотілося побачити чоловіка, розповісти. Але що далі? Пожаліє, залишиться. Буде вона щодня бачити його і знати, що він приходить від іншої? Ні, дякувати.

Так і жила сама. Нових подруг не заводила. Іноді гуляла в парку, де зустрічала тих самих пенсіонерів чи мам з колясками.

— Добрий день. Теж на прогулянку?
— А де ж старша дитина? У бабусі?
— Щось вас давно не було…

Ось і все спілкування.

Наступного дня Олена повернулась з роботи й одразу взялась готувати. Встигла навіть помити підлогу перед поїздкою на вокзал. Втомилася, але відпочивати було нВони стояли на березі річки, тримаючи один одного за руки, і Олена відчула, як щось давно забуте тепліє в її серці — надія.