Дівчина за межами огорожі: Рішення на межі…

Дівчина стояла по той бік огорожі. Не було жодних сумнівів у її намірі зістрибнути з моста…

Щойно розпочалася нічна зміна, швидка привезла молодого чоловіка. Його авто зіткнулося з джипом на перехресті. Після багатогодинної операції пацієнта відвели в реанімацію, а хірург Оксана Іванівна в ординаторській записувала в карту перебіг операції.

— Кава, Оксано Іванівно. — Досвідчена медсестра Ганна Петрівна поставила на край столу чашку.

— Дякую. Коли пацієнт прийде до тями, покличте мене, — не відриваючись від записів, промовила Оксана Іванівна.

— Відпочиньте, поки є можливість. Наче поки спокійно.

— Самі знаєте, таке початок зміни нічого доброго не обіцяє, — заперечила Оксана.

І як у воду дивилася. Не встигла допити каву, як привезли нового пацієнта. Під ранок Оксана валилася з ніг і заснула прямо за столом, поклавши голову на папери. Але тут її розбудила Ганна Петрівна, повідомивши, що пацієнт після аварії прийшов до тями.

Вона могла сказати, що її зміна закінчилася, пацієнта огляне інший лікар, але підвелася й пішла в реанімацію. Не в її правилах йти додому, не дізнавшись, як почувається оперований нею пацієнт.

Під лампочками денного світла лінолеум у коридорі блищав, ніби гладь води. Оксана тихо увійшла в палату. Вчора вона його не розгледіла, а тепер побачила доволі привабливого чоловіка, обплутаного дротами та датчиками. Вона оцінила показники монітора, а коли знову перевела погляд на нього, помітила, що той уважно її вивчає.

Навіть лежачи на лікарняному ліжку, він виглядав самовпевненим і дивився на Оксану згори. Якби вона мала хоч трішки його впевненості. Вона ледве стрималася, щоб не відвести очі.

— Як ви почуваєтеся, Дмитро Олеговичу? Довелося видалити селезінку. Ви втратили багато крові. У вас зламані два ребра, але легені не зачеплено. Життю нічого не загрожує. Вам пощастило. Мені вже дзвонили з поліції, вони хочуть поговорити. Я попросила приїхати пізніше, дати вам час прийти до тями.

— Дякую, — приглушено відповів він.

— Моя зміна закінчилася, побачимося завтра. — Оксана вийшла з палати.

Швидка, що привезла до лікарні нового пацієнта, підвезла її додому. У передпокої її з зустрів рудий кіт. Він потерся об ноги й, піднявши хвіст, побіг на кухню. Жахливо хотілося спати, але спочатку треба було нагодувати Рудька, інакше він не дасть їй заснути. Оксана заснула ще до того, як голова торкнулася подушки.

Наступного дня пацієнт виглядав набагато краще, навіть посміхнувся, коли Оксана Іванівна ввійшла в палату.

— Доброго дня. Бачу, ви краще почуваєтеся. Сьогодні вас переведуть у звичайну палату, повернуть телефон, і ви зможете подзвонити рідним.

— У мене тут нікого немає. Чи багато клопоту я вам учора завдав? — Він дивився на неї так само зверхньо. Як у нього так виходить?

— Коли ви мене випишете? — запитав він.

— Вас щойно прооперували, у вас зламані ребра… Тиждень ви точно проведете в відділенні, а далі побачимо. Вибачте, мене чекають інші пацієнти, — сказала Оксана й вийшла.

Перед відходом додому вона ще раз заглянула до нього, перевірила показники монітора й капельницю. Коли наважилася подивитися на нього, знову помітила його зацікавлений погляд. Він усміхнувся.

По спині раптом пробігло холодом. Оксана вже бачила таку усмішку. Пам’ять на обличчя у неї гарна, вона не могла згадати, щоб раніше зустрічала цього чоловіка, але саме ця усмішка здалася їй знайомою.

Весь вечір вона напружувала пам’ять, намагаючись згадати, де могла бачити цю усмішку, але нічого не спадало на думку. Наступного ранку він зустрів її сидячи на ліжку. Хтось приніс йому футболку.

— Це медсестра принесла. Мої речі всі в крові, — піймавши її здивований погляд, сказав Дмитро. — Чомусь мені здається… — Він глянув на її бейджик, — Оксано Іванівно, що ви хочете мене щось запитати.

— Ні, тобто… так. Ми з вами могли десь бачитися? — запитала вона.

— Я вас не пам’ятаю. У мене гарна зорова пам’ять, я б не змігОксана глянула у вікно, де весняне сонце лагідно обіймало місто, і зрозуміла — іноді доля дарує другий шанс саме там, де його вже не чекаєш.