Немає причин для жалю

Вони сиділи на набережній у Києві й дивилися, як качки ловлять на льоту брошені дітьми шматочки паляниці. Сесія позаду, попереду два місяці свободи: ні пар, ні нудних лекцій, ні виснажливих заліків.

— Що збираєшся робити? — запитав хлопець, не відриваючи погляду від сріблистої доріжки на воді.

— Висипатимуся, читатиму, гулятиму… — без вагань, як добре вивчений урок, відповіла дівчина. — А ти? Додому поїдеш? — спитала вона, раптом засмутившись і з тривогою поглянувши на хлопця.

— Ні. Знаєш, я завжди мріяв про море. Уяви, жодного разу не був. Однокласники поверталися засмаглі, хвалилися мушлями, розповідали про дельфінів та медуз, а я… У батьків постійно не було грошей. А коли померла мама, тоді вже не до моря було.

— А ми щороку їздили в Одесу, коли жив із нами тато, — мрійливо промовила дівчина, дивлячись кудись у далечінь, ніби бачила там щасливе минуле. — А що, у тебе з’явилися гроші? — зацікавилася вона, повертаючись до реальності.

— Ні, але можна позичити.

— В кого? Половина наших уже у дорозі додому, а інша половина відзначає кінець сесії на гроші, що лишилися від стипендії. Та й віддавати потім якось треба, — Соломія з докором подивилася на гарний профіль Богда.

— Потрібно небагато, щоб не померти з голоду й на квитки. Там же тепло. «І під кожним їй кущем був готів і стіл, і дім», — процитував він слова відомої байки. — Житло можна зняти дуже дешево. А гроші я віддам, заробив. Просто час потрібен.

— Звідки ти знаєш? У сезон дешевого житла не знімеш. Не сміши. Матрац під деревом коштуватиме, як номер у готелі. А чим байка закінчилася, пам’ятаєш? — повчально запитала дівчина.

— Ну чого ти така… нудна. А якщо я знайду гроші, поїдеш? — Богда повернувся до неї й упійкав розгублений погляд Соломії.

— Навіть не знаю… Мама ні за що не відпустить, — зізналася дівчина чесно.

Тут одна з качок розпрямляла крила й піднялася над водою, розігнавши товаришок. Хлопець із дівчиною відволіклися на неї. Качка зловила кілька шматочків паляниці на льоту й, задоволена, відплила убік.

— Зараз. — Богда дістав із задньої кишені джинсів телефон і набрав номер. — Сережа? Так, здав… Неважливо, головне — здав. Слухай, позич тисячу гривень… Ні? А скільки є? І все?.. Гаразд, давай. Веч— Приходь увечері, я віддам, — сказав Богда з полегшенням, сховавши телефон у кишеню й дивлячись у заплакані очі Соломії.