Ілюзія

Ось адаптований текст для української культури:

За вечерею батько раз-по-раз кидав на сина незадоволені погляди. Дмитро здогадався — мати розповіла йому, що після школи хлопець збирається вступати до київського університету.

Батько різко відсунув порожню тарілку й уперто подивився на сина. «Зараз щось буде», — подумав Дмитро. Йому хотілося провалитися крізь підлогу або стати невидимкою. Під грізним поглядом батька вареники застрявали в горлі — ні ковтнути, ні виплюнути.

Виручила мати. Вона відволікла батька, поставила перед ним кухоль з чаєм, підсунула вазочку з цукерками та печивом.

— Дякую, мам, я наївся. Чай потім вип’ю, — сказав Дмитро, підводячись із-за столу.

— А ну сідай! — гаркнув на нього батько.

Дмитро знав, що з батьком краще не сперечатися, тому послухався.

— Мені уроки треба робити… — почав він.

— Встигнеш. Мати каже, ти до Києва збираєшся. Чого тобі тут погано? Ми тебе виростили, думали, на старість помічник буде, а ти втікати здумав?

— Я не втікаю, — пробурчав Дмитро.

— Ну-ну. Що там, медом намазано, у тому Києві?

— Там більше можливостей. Я архітектором хочу стати, а у нас такого факультету немає, — Дмитро теж підвищив голос.

— Сашко, хай їде, вчителі його хвалять, — заспокійливо сказала мати, поклавши руку на плече чоловікові.

— У нас немає грошей, щоб оплачувати твоє навчання. Там усе за гроші, а тут безкоштовно. Чуєш різницю? — гарячився батько.

— Я на бюджет вступлю, — уперто відповів Дмитро. — Я все одно поїду.

— Сашко, заспокойся, не завтра ж він їде, ще іспити попереду. Іди, синку, уроки роби, — мати показала очима на двері. Дмитрові не треба було повторювати — він миттДмитро вийшов із кухні, міцно стиснувши кулаки, і вперше відчув, що його мрії — не просто мрії, а справжнє майбутнє, яке він сам обере.