Останній лист

Останній лист

Соломія ніколи не знала свого батька. Коли підросла і запитала матір про нього, та лише відповіла:

— Хіба тобі погано зі мною?

Ганна любила доньку, хоч і не пестила. Та й як не любити тиху, великооку дівчинку? Клопоту вона не завдавала, з уроків не тікала, навчалася добре, слухалася матір.

Була вона звичайною, нічим не помітною дівчинкою. Не всім же красунями бути. Ніхто з дорослих ніколи не казав, що вона мила або чарівна. «Як на матір схожа!» — хвалилися сусідки.

Мати не душилася парфумами, губи не підфарбовувала, на підборах не ходила. «Які підбори? За день так набігаєшся біля верстатів, що ноги гудуть», — говорила вона. Працювала вона на ткацькій фабриці. У цехах стояв гучний шум, тому мати звикла говорити голосно, майже кричати.

Після дев’ятого класу мати відвезла Соломію на літо в село до своєї подруги. Начебто у неї намічалося щось особисте. Донька не заважала, але ще рано було їй про це знати.

— А як ви познайомилися з мамою? — запитала тітку Марію Соломія. — Вона ж міська, а ви в селі живете.

— Та ж мати твоя теж із села. Ми з нею дружимо з пелюшок. Потім вона до міста виїхала, на фабрику влаштувалася. Хіба не розповідала? Завжди соромилася своїх сільських коренів. — Тітка Марія зітхнула. — А я лишилася, одразу після школи заміж вийшла. Дітей бог не дав, чоловік поїхав на заробітки та й пропав. Так і живу сама. Мати хоч народити змогла, а тут і чоловіків нормальних нема. Всі п’ють.

— А мій батько? Ви про нього щось знаєте?

— Та чого ж не знати? На фабриці самі жінки працюють. Після зміни не до кохання. Матері як передовику виробництва квартиру дали. Не всім так щастило. А роки йдуть.

Влаштувався до них наладчиком верстатів чоловік. Не красенСоломія подивилася у вікно, де сонце золотило вершечки дерев, і зрозуміла, що нарешті знайшла те, чого так довго чекала.