Чотири роки тому ми з дівчиною навчалися разом.

Чотири роки тому ми з моєю дівчиною, Марічкою, вчилися у Львові. Одного вечора, десь о пів на одинадцяту, вирішили зайти по подругу Соломію, щоб разом поїсти. Вона жила буквально за кут від багатоповерхівки, де мешкала Марічка, тож ми пішки рушили в дорогу. Ішли не поспішаючи, балакали про своє. Нам треба було звернути ліворуч на перехресті.

Ось-ось доберемося, коли раптом Марічка стиснула мою руку й шепнула: “Ти бачиш, що там попереду?” Я глянув краєм ока й за кілька будинків побачив постать, яка рухалася в наш бік. Вона була дуже високою, масивною, йшла якось боком, сутулячись. Хоча вулиця була погано освітлена, було видно, що рухалася вона неймовірно швидко — ніби намагалася нас наздогнати.

Спочатку ми подумали, що це просто місцевий, може, бродяга. Продовжили шлях, завернули за ріг. Залишалося пройти ще два будинки, коли Марічка раптом аж вщипнула мене за руку. “Воно… воно позаду…” — прошепотіла вона. Я різко обернувся — і там, біля того самого рогу, звідки ми тільки що повернули, стояла та ж сама фігура.

Але ж це неможливо! Хвилину тому воно було далеко попереду! Жах обійняв нас, коли постать знову рушила вперед — швидко, немов з якимось напруженням, але невпинно наближаючись.

Ми кинулися тікати й за кілька секунд опинилися біля дверей Соломії. Били в двері, аж поки вона не відчинила. Заскочили всередину, навіть не привітавшись. Подруга одразу помітила нашу змарнілість. Її песик Барсік раптом загримів гавкотом у бік вікна, ніби там, за шибкою, хтось стояв.

Соломія спершу подумала, що нас пограбували, але коли ми трохи заспокоїлися, розповіли їй усю історію. Вона з батьками вийшла перевірити — нікого. Вулиця була порожня.

Тієї ночі ми не наважилися повертатися додому. Залишилися ночувати у Соломії, а тривога не відпускала ще довго. Досі не знаємо, що це було. Та в одному ми з Марічкою певні: що б там не йшло за нами — це не була людина.