Незламна зв’язок дружби

Оксана закрила файл і надіслала його собі на робочу пошту. У понеділок у офісі відкриє, роздрукує, поставить печатку й здасть звіт. Усе! Вільна!

Вона працювала бухгалтеркою у невеликій київській фірмі. Навантаження велике, але зарплата гарна, до того ж офіс — у двох кроках від будинку. Не треба витрачати час на дорогу, товчачись у громадському транспорті в години пік. Прогулянка до роботи — і свіжим повітрям подихала.

Колектив бухгалтерії жіночий. Тісно ні з ким вона не спілкувалася. Майже в усіх родини, діти, а Оксана сама. Якщо хтось просив допомогти, взяти на себе частину чиєїсь роботи, вона не відмовляла. Працювала вдома ввечері й у вихідні, як і зараз.

У суботу схопилася зранку й одразу до ноутбука, ще раз перевірила все й відправила файл. Тепер можна привести себе до ладу й поснідати, а потім… Додумати, що буде далі, Оксані завадив дзвінок.

«Оксанко, привіт!» — почувся радісний жіночий голос.

«Привіт», — обережно відповіла вона.

«Хто це?»

«Та ну, це ж я, Марійка!»

«Марійка?» — недовірливо перепитала Оксана. «Ти в Києві?»

«Ще ні, під’їжджаю», — сміючись, відповіла та.

Оксана не знала, що сказати. Хтось із минулого, кого вона найменше очікувала почути. Після того як та її зрадила п’ятнадцять років тому, вони не спілкувалися. Тепер жалкувала, що не змінила номер.

«Оксанко, в Києві в мене окрім тебе нікого немає. Ти ж мене зустрінеш? Будь ласка. Я давно розлучилася з Віктором. Вирішила почати нове життя». — Голос Марійки звучав провинувато.

Оксана не хотіла зустрічатися. Але стільки років минуло, усе давно пережито. Та й новин із рідного міста хотілося почути. Гаразд. Зустріне, проведе туди, куди треба, і все.

«О котрій потяг приходить?» — без ентузіазму запитала вона.

«За двадцять хвилин. Ти приїдеш?»

«Мені хвилин сорок на автобусі, ще потім на метро. Щонайменше за годину доберуся. Чекатимеш? Тоді не йди нікуди, зустрінемося в центральному залі». — Оксана сама собі не вірила, що збирається їхати.

«Чекатиму».

Вона зітхнула, глянула на холодний чайник, умилася, швидко підфарбувалася, вдяглася й вийшла.

У центральному залі вокзалу Оксана розгубилася. Як вона знайде Марійку серед натовпу? Останній раз бачила ту п’ятнадцять років тому — чи впізнає?

«Оксанко!» — радісно покликав її знайомий голос.

Від кіосків до неї підбігла Марійка — впізнавана, але змінилася. Поповнішала, освітлила волосся, яскрий макіяж додавав років, але Оксана миттєво її впізнала.

Марійка кинулася обіймати її.

«Нарешті! А то я вже ледве на ногах стою». — Вона взяла Оксану під руку й потягла до кіоску, де стояв її валіз на колесах і об’ємна сумка.

«Тут не можна так кидати речі — можна без них лишитися», — сказала Оксана.

«Та не вкрали ж. Гроші й документи в мене». — Марійка опустила очі на свою пишну грудь.

Оксана похитала головою.

«Тобі куди потрібно?» — зітхнула вона.

«Ти ще сердишся? Я хотіла попросити… Чи можу я пожити в тебе кілька днів, поки не зніму квартиру?»

«Яка нахабність. Забрала в мене хлопця, а тепер хоче пожити. Треба було просто не брати трубку…» — подумала Оксана.

«Підемо», — сказала вона й рушила до виходу.

Марійка щось говорила, але Оксана не відповідала, удаючи, що пильно дивиться під ноги.

«Я думала, ти в центрі живеш. Навіть не схоже на Київ», — розчаровано промовила Марійка, коли вони прийшли до маленької квартири.

«Не хвилюйся, я скоро зніму житло й піду. А ти сама живеш? У передпокоВийшовши наступного дня з готелю після розмови з Ігорем, Оксана вперше за довгі роки відчула справжнє полегшення, усвідомивши, що звільнилася не лише від Марійки, а й від тягару минулого, який так довго тримав її в полоні.