Не йди, мамо!

**”Мамо, не їдь”**

Після вечері мама сіла поруч і обійняла семирічного Данька за плечі. Він напружився. Востаннє, коли так було, мама сказала, що поїде у відрядження на кілька днів, а Данько поживе у її подруги — тіті Лізи. Все б нічого, але в тіті Лізи була донька Марічка, жахливо вередлива та зарозуміла. Вона постійно ябедницювала на нього та звала “лопухом”.

— Ти знов їдеш у відрядження? Я не хочу до тіті Лізи. Там Марічка противна, — заявив Данько, дивлячись на маму.

Мама посміхнулась і ніжно провела рукою по його коротко стриженим волоссям. Данько набрався сміливості.

— Мам, будь ласка, візьми мене з собою, — почав він умовляти.

— Не можу. Я буду занята цілими днями. Що ти там робитимеш сам? — Вона встала з дивану і нервово заходила по кімнаті.

— Ти сама казала, що я вже великий. Я не хочу до тіті Лізи з Марічкою. Може, я залишуся сам?

— Годі нявкати! — різко сказала мама. — Ти занадто малий, щоб жити один. А якщо щось станеться? Не хочеш до тіті Лізи — відвезу тебе до бабусі.

— До Черкас? — зрадів Данько, і його очі засяяли.

— Ні, відвезу тебе до іншої бабусі, мами твого тата.

Для Данька це було новиною — виявилося, у нього є ще одна бабуся. Він її ніколи не бачив.

— Не хочу, — на всяк випадок сказав він.

— А я тебе не питаю. Збирай зошити й усе, що хочеш взяти. Я поки зберу твої речі.

Серце Данька затріпотіло. Минулого разу, коли мама відвозила його до тіті Лізи, він не брав із собою речей. Значить, вона їде надовго.

— Я не хочу нікуди їхати з речами. Може, я поїду з тобою? — почав скиглити Данько.

— Годі! Чоловіки не плачуть.

— Я ж дитина, а не чоловік, — всхлипнув він.

Вранці він повільно одягався, сподіваючись, що мама передумає або її терпець урветься, і вона дозволить йому залишитися вдома. Але мама накричала на нього — таксі вже чекало, вони не встигнуть снідати.

Вони їхали через все місто, потім піднімалися на ліфті. Данько дивився на цифри — зупинка на одинадцятому поверсі. Двері відчинилися, і мама підштовхнула його до металевих дверей.

На дзвінок відчинила жінка, зовсім не схожа на бабусю. На ній був довгий червоний халат із золотими птахами, а на голові — висока зачіска. Вона подивилася на Данька, скривившись, наче побачила таргана. Мама завжди верещала, побачивши мишу. Ця жінка не верещала, але її погляд не обіцяв нічого доброго.

Зазвичай дорослі казали: “Хто це до нас прийшов?”, “Який же гарний хлопчик!”. Але ця жінка мовчала, дивлячись то на Данька, то на маму.

— Доброго дня, Маріє Павлівно. Дякую, що погодилися взяти Данька. Ось його одяг. Я написала його режим, що він їсть, адресу школи…

— Коли повернешся зі своєї… — “бабуся” хмикнула, — командировки? — Голос у неї був низький, наче у чоловіка.

“Може, це переодягнений чоловік?” — подумав Данько.

— Через тиждень, може, раніше, — відповіла мама.

Серце Данька опустилося. Він підняв на неї очі, повні образи, сліз і здивування.

— Не їдь. Мамо, візьми мене з собою, — остання спроба, він вчепився в її пальто.

Руки “бабусі” міцно стиснули його плечі. Данько від несподіванки випустив пальто. Мама швидко зачинила двері. Він почав кричати, битися, дёргати ручку.

— Не реви! Заглушив мене, — сказала “бабуся” і відпустила його. — Годі істерики. Роздягайся. Сподіваюся, твоя мама не забула покласти твої капці? Я не збираюся витрачати на тебе гроші. У мене маленька пенсія. — Вона пішла з передпокою, залишивши його одного.

Йому було спекотно, але з упертістю він не роздягався. Присів на підлогу, спиною до дверей. Але ноги затерпніли. Данько підвівся і розстібнув куртку. Не дотягнувся до вішалки, поклав її на взуттєву тумбу. Відкрив сумку — там були його капці. Вони нагадали йому дім, маму, і він заридав.

Коли, наплакавшись, увійшов у кухню, “бабуся” сиділа за столом і курила. Данько витріщив очі — він ніколи не бачив, щоб бабусі курили.

— Мене звати Марія Павлівна. Виговориш? — Вона махнула рукою. — Зви мене просто Маруся.

Вона затушила цигарку в попільничці, ніби давила таргана, і закашлялася. У грудях у неї щось хрипіло.

Скільки він жив у Марусі? Здавалося — цілу вічність. Вони майже не розмовляли. Двічі вона відвезла його до школи, потім він їздив сам. Вона курила, цілими днями дивилася телевізор.

Одного разу, повернувшись із школи, Данько побачив у передпокої сумку зі своїми речами.

— Мама приїхала? — зрадів він.

— Ні.

Наступного ранку Маруся відвезла його до двоповерхового будинку, схожого на диНаступного дня Данько прокинувся від запаху медикаментів і побачив над собою обличчя старої нянечки, яка промовила: “Все буде добре, сину, тепер ти вдома”.