Зрада

Кінець вересня видався теплим і сухим. Ось-ось похолодає, зарядять пронизливі дощи. Адже осіння погода непередбачувана. «Треба обов’язково вибратись на дачу, інакше підуть дощі, розвозить дорогу, і потрапити туди можна буде лише з настанням морозів», — зітхнула Надія й удосвіта набрала номер чоловіка.

— Надієчко Олександрівно, можна піти на годинку раніше? Мама просила підвезти її на дачу, — бухгалтер Оксана підвела бровки догори й благально дивилася на начальницю.

— Я б і сама не проти піти. Гаразд, але в понеділок — на роботу вчасно. І жодних лікарняних. Зрозуміла? Бо більше не відпущу, — удавано суворо відповіла Надія.

— Дуже вам дякую, Надіє Олександрівно! Прийду вчасно, обіцяю, — Оксана тут же розплющила очі, схопила куртку й вилетіла з кабінету.

«От спритна! Підійшла відпроситись, а комп’ютер уже вимкнений, і сумка на плечі. Знало ж, що дозволю. Але де ж Андрій?» — Надія знову набрала його номер, і знову беземоційний голос повідомив, що «абонент тимчасово недоступний». — Нічого, завтра не викрутиться, як сидів, поїде на дачу. У мами скоро день народження, треба картоплю підвезти, банки з солінням…»

Вона поклала телефон, штовхнула мишку, щоб розбудити зонувалий комп’ютер, й заглибилась у таблиці на екрані.

Коли задзвонив телефон, Надія так зраділа, що відповіла, навіть не глянувши на номер.

— Андрію, чому ти вимкнув телефон? Дзвоню цілий день…

— Перепрошую, це оперуповноважений… Іванов, — перебив її незнайомий чоловічий голос.

Це було так несподівано, а прізвище «Іванов» збило її з пантелику.

— Андрію, ти де? — насторожено запитала вона.

— Ви дружина Андрія Вікторовича Коваленка? Як до вас звертатись? — додав чоловік.

— Надія Олександрівна… — вона раптом закашлялася. — Можна просто Надія. А де Андрій? — А серце вже глухо калатало в грудях, відчуваючи погане.

— Чи не могли б ви під’їхати до четвертої міської лікарні? Я чекатиму вас у приймальному відділенні, — сказав чоловік.

— На-навіщо до лікарні? Що з Андрієм? — скрикнула Надія.

— Я вас чекаю, — відповів він, і лінія обірвалась.

Вона спробувала передзвонити, але номер був зайнятий. Тремтячими пальцями вона ловила курсор на екрані, не могла закрити файл. НарешНарешті вона вимкнула комп’ютер, схопила сумку й вибігла з кабінету, не знаючи, що цей день назавжди змінить її життя.

(If you’d like me to write more or adjust something, let me know—I kept it emotionally impactful while respecting Ukrainian cultural tone.)