Запізнене щастя

**Пізнє щастя**

Борис довго блукав незнайомим великим містом, доки не дістався до вокзалу. Ноги гули від втоми, а настрій був, як осіннє небо — сірий і похмурий. Так радісно їхав сюди, а тепер тікав, немі провинитий кіт, хоча й не нашкодив нікому.

Помітивши вільне місце в залі очікування, він присів. «Зараз передихаю, а потім дізнаюся про квиток. П’ять хвили́н уже нічого не змінять. Добре, що не взяв зворотний заздалегідь. Планував залишитись на тиждень… Та що вже.»

Коли ноги трохи відпочили, він накинув на плече непідйомну спортивну сумку й пішов до кас. Доки стояв у черзі, спостерігав за вокзальною метушнею й гадав, що робитиме, якщо квитків не вистачить. Та касир видала йому білет. Хоч і чекати потяга доведеться три години. Нічого. Головне — є́ куди їхати.

Борис поклав квиток і паспорт у кишеню куртки, оглянувся — його місце вже хтось зайняв. Він вийшов на перон. Біля стіни вокзалу теж стояли лавки. Біля однієї з колій уже чекав на відправлення швидкий поїзд. Табло над шостою платформою показувало час і маршрут. Усі пасажири вже зайняли свої місця, тому лавки біля будівлі були вільні.

Гострий запах креозоту й дорожнього пилу змішувався з димом цигарок, перегаром і потом. Свіже повітря не рятувало — за день через вокзал проходили тисячі людей, і не всі з них пахли квітами.

Борис сів на лавку, звідки добре було видно всі табло й колії, й приготовився чекати. У думках він знову і знову прокручував розмову з онуком Галини, запізно шукаючи правильні слова…

“Вільно?” — почувся поряд молодий чоловічий голос.

Борис підвів очі й побачив перед собою чоловіка у діловому костюмі з невеликою валізкою на коліщатках.

“Вільно, присягайте,” — відповів він і трохи посунувся, хоча місця було достатньо. Зауважив, що й на інших лавках сиділи люди.

Чоловік сів на протилежному кінці, послабив краватку й поставив валізу поруч.

“У відрядження їдете?” — запитав Борис, якому просто хотілося почути людський голос.

“Ні, повертаюся з відрядження,” — неохоче відповів той.

“Я теж додому,” — зітхнув Борис.

“Теж з відрядження?” — спитав чоловік іронічно.

“Ні. У гості їхав. Думав, на тиждень затримаюсь, але не вийшло,” — Борис похилив голову.

“Що, вигнали?” — зі співчуттям запитав сусід.

“Ніби так. Сиджу, чекаю потяг на Київ. А ви?”

“Не пощастило нам обом — довго чекати. Мені теж довелося змінити квиток.”

“Вагон який?” — зацікавився Борис.

“Одинадцятий.”

“Значить, їдемо разом. А купе не п’яте, випадково?”

“П’яте,” — недовірливо сказав чоловік і дістав білет, щоб перевірити. Потім хльопнув себе по колінах. — “Ото так збіг! Ви тільки що купили квиток?”

“Так.”

“Я мав їхати через два дні, але подзвонила дружина — дочка захворіла. Та ще й страшні речі наговорила… Довелося повертатись.”

“Літаком швидше було б,” — зауважив Борис.

“Боюсь літаків, чесно кажучи. Поїздом спокійніше.”

У цю мить у чоловіка в кишені задзвонив телефон. Він відповів, а Борис навмисно відвернувся.

“Привіт. Так, на вокзалі… Я теж сподівався… Я теж суму**— Цілу, поки!** — сказав він, ховаючи телефон, і Борис зрозумів, що тепер їхній поїзд везтиме не лише додому, а й до нового життя, яке вони нарешті наважилися почати разом.