Дорога до себе

У Тараса була звичайна сім’я. Мама та тато любили його, як і він їх. Разом у вихідні ходили до кіно та театру, на ковзани, влітку їздили на море. Збирали мушлі, батько вчив Тараса плавати… Потім у його компанії стався банкрут. І батько запив. А коли напивався, лаяв уряд, президента, закони. Усі були винні, що він залишився без роботи.

Коли мама, втомлена від його п’яних промов, просила лігти спати, він накидався на неї. А останнім часом одразу починав чіплятися. Вона відправляла Тараса до своєї кімнати, але він усе чув, здригався від криків, від звуків розбитого посуду. Що він міг зробити?

Коли батько нарешті засинав, наповнюючи кімнату хропінням і кислим запахом перегару, мама приходила до Тараса, часто засинаючи з ним на його ліжку. Він помічав синці на її руках, навіть на обличчі. Вранці батько благав вибачення й божився, що більше не торкнеться мами…

Зранку мама обережно йшла. Проспавшись, ішов і батько «шукати роботу», як казав. Тарас залишався сам, робив уроки. Вчився у третьому класі у другу зміну. Сам розігрівав собі обід, їв і йшов до школи.
Вечором усе повторювалося.

— Що, батько знову вчора буянив? — запитала сусідка Марія Степанівна, що мешкала за стіною.

— Так, — коротко кивнув Тарас.

— Чого мати міліцію не викличе?

— Мені пора, я запізнююсь до школи, — Тарас поспішив геть.

— Біжи, біжи, — дивилася йому вслід сусідка.

Коли Тарас повернувся зі школи, мама готувала вечерю. Батька не було, чому хлопчик зрадів. Сів за стіл і розповідав прості шкільні новини. А потім сказав, що без батька краще, і було б добре, якби той більше не повертався додому.
Мама косо поглянула на нього.

— У нього важкий період, сину. Працевлаштується — і все стане, як раніше.

Але батько прийшов, з грюкотом роздягався у передпокої, щось упускаючи і бурчачи. Мама одразу зігнулась, визирнула з кухні.

— Іди до своєї кімнати, — тихо сказала, штовхнувши Тараса в спину.

Він сидів і слухав. Але сьогодні все було інакше, тихіше. Потім мама різко скрикнула, щось важке впало на підлогу. Тарас обережно вийшов і зазирнув у кухню. Батько стояв, широко розставивши ноги, дивлячись на маму, розпростерту на підлозі. Тарас не втримався, скрикнув. Батько повернув голову, його очі були налиті кров’ю.

— Сину… — промовив він.

Тарас вибіг із квартири й подзвонив у сусідські двері. Його тряс дрібний жар. Марія Степанівна нічого не зрозуміла з його слів, але викликала міліцію й швидку. Вони приїхали майже одночасно. Батька забрали, маму відвезли до лікарні. Ніч Тарас ночував у сусідки.

Вранці вони разом поїхали до мами. Вона лежала на ліжку, опутана трубками. Спала, не прокидалася, навіть коли Тарас кликав її й торсав за руку. Лікар відвів Марію Степанівну до коридору, а Тарас залишився з мамою.

Він безперервно будив її. Набридло, сусідка не поверталася, і Тарас пішов шукати. Одні двері були привідчинені. Він почув, як лікар комусь сказав: «Вона в комі, навряд чи прокинеться, але треба вірити…» Він перелякався й утік із лікарні.

Марія Степанівна знайшла його у лікарняному парку. Додому йшов, цілу дорогу плакав. Сусідка вже втрачала терпіння, намагаючись заспокоїти. Дома запитала, чи є у них родичі?

— Бабуся в селі, — відповів Тарас.

— Далеко звідси?

— Півтори години автобусом, потім ще три кілометри пішки.

— Ти пам’ятаєш дорогу?

— Я що, маленький? — образився Тарас.

— Завтра відвезу тебе до бабусі, — сказала Марія Степанівна.

Але вранці їй подзвонила дочка подруги й попросила терміново приїхати. Сказала, що її мати помирає. Марія розгубилася.

— Проведу тебе до автобуса, посадиНа душі у Тараса стало легше, коли він побачив, як бабуся, розплющивши очі від несподіванки, кинулася до нього з розкритими обіймами, а з-за її спини визирнуло знайоме обличчя мами — вона вижила і знайшла його.