Залишила дитину і втекла: Ой, як же ти… Пропустила, стара…

— Кинула дитину й тікала. Ах ти ж… Проспала, стара… — Марія застогнала, мотаючи головою з боку в бік.

У старому розбитому автобусі було душно. У відчинені вікна вривався розпечений до тридцяти градусів повітряний шквал, але замість прохолоди він приносив у салон дорожній пил. Люди дрімали, розм’яклі від спеки.

Попереду заблищали позолочені бані церковці, до якої з боків притулилися дерев’яні хати. А за ними вже визирали верхні поверхи цегляних п’ятиповерхівок. Люди прокинулися, заворушилися, почали збирати речі. Найспритніші вже юрмали біля дверей, прагнучи першими покинути задушливий автобус.

Лише одна жінка сиділа нерухомо, втупившись у вікно. Руки з синкувато-блакитними жилками лежали на колінах. Вигорілі волосся з темними відрослими коренями безладно спадали на бліде, виснажене обличчя. Куточки гірко опущених губ, тонкі повіки, вкриті сіткою зморшок. Вона нагадувала людину, биту життям, яка не чекає від нього нічого доброго.

Автобус із останнім натужним ривком зупинився на невеликому майдані перед церквою. Люди нетерпляче товпилися біля дверей, поспішаючи на волю.

— Жінко, приїхали, кінцева, — голосно покликав її повний, лисий водій, визираючи з-за розділового скла кабіни.

Жінка озирнулася. У автобусі, окрім неї та водія, нікого не було.

— Приїхали, виходьте, — повторив він.

Вона підняла невелику сумку, що стояла біля ніг, і пішла до виходу.

— До побачення, — сказала вона, не обертаючись, і ступила на землю.

Двері за нею із шаркотом зачинилися. Жінка повільно пішла у бік дерев’яних хат. Раптом із церкви роздався удар дзвону. Не встиг він затихнути, як задзвонили мелодійно. Жінка зупинилася, підняла голову до неба. Потім розвернулася і пішла до церкви.

Пройшовши вузькою стежкою, вкритою квітами, вона увійшла у відчинені двері. На неї пахнуло прохолодою з ароматом ладану. Промінь заходячого сонця, у якому танцювали пилинки, розсік темряву храму і впав на дерев’яну підлогу.

Жінка ступила всередину, і глухий стук її підборів розірвав тишу. Вона присіла на лаву біля дверей.

— Вам погано? Води принести?

Поряд з’явилася дівчина в хустці, незважаючи на спеку. Блакитні очі дивилися щиро.

— Зараз, — сказала вона і зникла, але незабаром повернулася зі склянкою води.

— Ось, пийте. Вода з джерела — холодна, навіть у спеку.

Анастасія взяла склянку й піднесла до губ. Вода була кришталево чистою та такою холодною, що аж зуби заломило.

— Якщо що — питайте, — дівчина, шурхнувши довгою спідницею, пішла до церковного ящика, де лежали свічки та інші дрібнички.

Жінка допила воду й підійшла до неї.

— Дякую. Ти тут місцева? Усіх знаєш?

— Село невелике. А вам кого треба? — дівчина вийшла з-за стойки.

— Марію… Ковальчук знаєш?

— Так, це моя бабуся. Але вона померла рік тому. А ви їй хто? — дівчина прискіпливо подивилася на незнайомку. — Ви… Анастасія? Я Олена…

***

Вісімнадцять років тому

Марія сиділа на лавці біля хати, прижмурюючись від сонця.

— Мамо… — почувся біля неї голос.

Вона повернула голову, прикрила долонею очі. Перед нею стояла дочка Настя, яка зникла більше року тому. В одній руці вона тримала немовля, загорнуте в ковдру, у другій — спортивну сумку.

— Повернулась… Я ж знала, що так і буде. Назавжди чи як? — сухо запитала Марія.

У сусідніх вікнах заворушилися завіси. Марія важко підвелася.

— Заходь у хату. Ще сусіди почнуть плітки плести.

Анастасія несміливо пішла за нею. Швидким поглядом оглянула кімнату, поклала сумку біля дверей, підійшла до високої залізної ліжка й обережно поклала на нього дитину. Випрямилася й з полегшення зітхнула.

— Хлопчик чи дівчинка? — байдуже запитала Марія.

— Донька. Олена, — тихо відповіла Настя.

— Я ж знала… — Марія зітхнула. — Погано тобі в місті було, коли до матері повернулася. А де ж твої слова, що більше ноги твоєї тут не буде? І що тепер робитимеш?

— Мамо, давай не зараз. Дуже втомилася.

— Та гаразд. Куди спішити? Молока нема? — Марія глянула на плоску, під тонкою кофтою, грудь дочки. — Звісно, звідки йому взятися? Отак виглядаєш… Ну добре. Піду до тітки Галки, вона козу тримає.

— У мене суміш із собою, — поспішно сказала Анастасія.

— Не годують дітей отією отрутою. — Марія махнула рукою, взяла банку і вийшла.

Коли повернулася, Настя вже спала поруч із дитиною. Дівчинка сопіла, намагаючись вибратися з ковдри. Марія довго дивилася то на доньку, то на онуку. Та коли мала розревілася, взяла її на руки:

— Ну-ну, чого ревеш? Мамка твоя тут. Ось, навіть не прокинулася. Мабуть,А потім вони всі разом пішли додому, і нарешті зрозуміли, що родина — це не просто кров, а щось набагато важливіше.