Чекай на мене

**Дожди мене**

Прихилився спиною до шорсткої прохолодної стіни, заплющив очі. Здавалося, не зрушить з місця. Та через кілька хвилин змусив себе відірватись і дійти до ординаторської.

Через пару годин він вийшов із воріт лікарні. Після двох чашок міцної кави втома відпустила. Від самих воріт починалася вузька алея, що впиралася у дорогу. Промені сонця пробивалися крізь листя, лягаючи на асфальт тремтячими вузорами. Не пам’ятав, коли колись ходив цим шляхом — завжди приїжджав на авто. А от зараз раптом захотілося пройтися цим сяйвом, миготливим, як золото, щурячись від сонця. Все одно додому ніхто не чекав.

Тарас повільно йшов, милуючись сонцем, відгуком тополиної куряви. Літо перевалило північ, попереду чекала відпустка. Сьогодні він переміг, відібрав у старої з косою ще одне життя.

На лавці сиділа дівчина у світлій сукні. Схилившись над книгою, вона кутала обличчя за прядками рудого волосся. Йому раптом нестямимо захотілося побачити її погляд. Підійшов і зупинився.

Дівчина перегорнула сторінку, наче не помічаючи його.

— Цікава книжка? — спитав Тарас.

Вона ще трохи читала, потім закрила, заклавши паліцем:

— «Дорогий мій чоловік», — прочитав він угору ногами.

Дівчина підняла голову. Веснянки на обличчі не псували її, а навпаки — додавали вогню. Виразні чорні очі, пухкі губи. Свіжа, наче ранкова роса. «Золоточка», — подумав він, дивлячись, як сонце грає в її волоссі.

— Медициною цікавишся, чи автор подобається? — спитав Тарас.

— Подала документи до медінституту.

— Тож ми майже колеги. — Він посміхнувся і сів поруч.

— А ви лікар? — у її очах спалахнуло.

— Хірург.

— Ви? — вона скривилася.

— А що вас дивує? Не схожий? Чи хірурги у ваших мріях — всі сиві та мовчазні?

Пухкі губи розтягнулися в усмішці.

— А який саме хірург?

— Похвально, що знаєте нюанси. Хотілося б сказати — пластичний. Звучить красномовніше. На жаль, звичайний. Хтось має вирізати апендикси, чи не так?

Вона розсміялася. Сміх був схожий на дзвін криничної води.

Йому раптом захотілося здатися їй досвідченим, мудрим. І Тарас почав розповідати, що робота позбавлена романтики, як у книгах. Відповідальність — неменша, ніж у солдата. Операційний стіл — це поле бою, де кожен рух — тактика. Згадав і сьогоднішній випадок, прикрасивши розповідь думками про родину пацієнта, що чекала за дверима.

Спочатку дівчина дивилася насторожено, потім — із захопленням. Під її поглядом він почувався майже героєм. Розумів, що заносить, але не міг спинитися. Так хотілося сподобатися.

— Ви врятували життя і так легко про це? — серйозно спитала вона.

— Щоденність. Будь-яка операція — ризик. А ви яким лікарем мрієте стати?

— Ще не вирішила. Треба спочатку вступити. — Вона глянула на годинник і зірвалася. — Ой, спізняюся!

— Біля лікарні моя машина. Провезу.

По дорозі додому дівчина розповіла, що живе з тіткою Ганною, сестрою матері. Є пес — старий спанієль Борщ. Так назвав її дядько, поки був живий. Тітці болять ноги, тож гуляти з Борщем доводиться їй, Олені. А пес старий, не терпить, і якщо не вивести вчасно — буде біда.

— Тітка зла? — спитав Тарас.

— Та ні, дуже добра. Взяла мене до себе, хоч у неї й проблеми зі здоров’ям.

— А звідки ви?

— Я тут усі життя. Коли була в п’ятому класі, померла мама. У неї кілька днів болів живіт, але вона не йшла до лікаря. Я прийшла зі школи — а вона на підлозі без свідомості. Викликала «швидку». Апендицит, перитоніт. Тато після її смерті запив. Потім під автобус потрапив. Тож я з тіткою.

Олена вийшла з авто і побігла до під’їзду. На порозі озирнулася. Тарас помахав, і вона зникла за дверима.

Залишившись сам, він перестав відчувати себе героєм. Знову став звичайним втомленим хірургом. Її було шкода. Добра, мрійлива дівчина. Така молода, а вже стільки випробувань.

Через місяць, після відпустки, Тарас Сергійович Коваль йшов коридором. Молода санітарка мила підлогу. Прядь рудого волосся вибилася з-під шапочки. Щось здалося знайомим. Пацієнтка? Чиясь дочка?

Дівчина підвела голову.

— Ви? Вітаю! — У її очах грала радість. Він впізнав її, хоч і забув ім’я.

— Вітаю. Ти ж збиралася вчитися, а не працювати? Чи хтось із родини тут? — він згадав, що в неї немає батьків.

— Вступила. Вирішила підробити до навчання, — просто відповіла вона.

— Розумно. Медицину треба знати зсередини. Може, передумаєш ставати лікарем. А яким саме? Не хірургом часом?

— Побачимо. — Вона знизаВін пішов далі, відчуваючи, як важкість вибору тисне на плечі, але знав — що б не сталося, він ніколи не покине дитину, навіть якщо йому доведеться назавжди попрощатися з Олениними чорними очима, які так яскраво палали, наче зорі над рідною Черкащиною.