З життя
Виправлення помилок

«Швидка» мчала Києвом, сирена вила, як звір уночі. Автомобілі притискалися до узбіччя, звільняючи їй шлях.
— Тату, таточку, пробач мене… Тільки живи, тільки не вмирай… — шепотіла дівчина, схилившись над носилками.
Він не чув. Перед ним стояла інша — з теплим, немов сонячним, поглядом. Вона посміхалася, і ця усмішка манила, тягнула його до себе. Він не хотів опиратися. Хотів линути до того світла, злитися з ним… Тіло було легким, немов зникало.
Та щось тримало. Щось тягнуло назад, геть від тої дівчини. Він намагався прошепотіти: «Відпусти», — але не міг. Раптом — удар у груди, різкий, болючий. Світ зник, тіло налилося свинцем. Чи може камінь відчувати біль?
З пітьми поверталися звуки: плач, чийсь голос, міцна рука, що стискала його долоню. Він знову хотів благати — відпустити його, знайти зниклу Марічку… Та в наступну мить провалився туди, де навіть темноти не було.
***
День тому
— Тату, можу я поїду з Олею та Дариною на море? У них там родичі, грошей потрібно лише на дорогу. — Голос доньки був умовляльним, немов дитячим.
Богдан завжди знав, коли вона бреше. Іноді робив вигляд, що вірить, але не сьогодні. Він поклав газету й подивився на Оксану. Так, брехня. Вуха палають, погляд бігає, пальці нервово крутять поділ спідниці.
— Надовго? — спитав спокійно.
— На пару тижнів, — оживилася Оксана. — Море, свіже повітря. Набридло в цьому задушливому місті.
— З Олею та Дариною, кажеш? — перепитав Богдан.
Дочка зрозуміла, що вловлена.
— Ти не вмієш брехати. Вчора розмовляв із батьком Дарини. Вони їдуть у Карпати.
Оксана зачервоніла, немов обпалена. Підняла голову й викликаюче подивилася на батька.
— Я знала, що не пустиш мене з Тарасом, тому й збрехала. У нього справді тітка живе біля моря.
— І правильно знала. Не пусти́, — холодно відповів Богдан. — Кохання? Розумію. Але чи достатньо цього, щоб їхати на море наодинці із хлопцем?
— Я його люблю, — прошепотіла вона, бліда.
— А він тебе? Кохання й бажання — різні речі. Я чоловік, і знаю, що мають на увазі хлопці, коли звуть дівчат «відпочити».
— Значить, не пустиш?
— Ні. За місяць у мене відпустка — поїдемо разом.
Вона кусала губи. Серце Богдана стиснулося. Як схожа на матір! Та теж так робила, коли хвилювалася.
— Тату, будь ласка… Ми лише в потязі будем удвох, а потім — у його родичів.
— Ні. — Він узяв газету, закінчуючи розмову.
Оксана сердито вийшла, гупнувши дверима.
***
Скільки років минуло? Здавалося, що вчора він умовляв Марічку поїхати до Львова на вихідні. Він забув запитати — збрехала вона батькам чи сказала правду? Її відпустили.
Потім вона вступила до університету в Києві, а він залишився у рідному місті. Познайомився з Яриною, закохався без пам’яті, забув про Марічку.
А потім вона прийшла і сказала, що вагітна. Він злякався. Не її стану, а того, що втратить Ярину. Умлів про аборт, щось бовтав про молодість…
Марічка пішла. Він був певний — вона позбулася дитини. Але через три роки вона з’явилася знову — з дівчинкою на руках. Ярина зрозуміла все одразу.
Вона намагалася полюбити Оксану. Але через рік пішла. А ще через п’ять — Марічка померла.
***
Богдан розповів доньці все, навіть коли та робила вигляд, що не слухає.
— Я був молодим, думав — помилки можна виправити. Але не всі… Подумай.
На ранок Оксана перша заговорила:
— Ти не можеш вічно мене рятувати від помилок. Це моє життя. Ти не одружувався, бо боявся знову помилитися. Але ризик — частина життя. Я їду. І ти мене не зупиниш.
Вона підбігла до вікна, хапаючи повітря. Богдан кинувся до неї — і раптом відчув, ніби йому в груди встромили розжарений прут.
Потім — темрява. Світло. Голоси.
— Тату, ти мене чуєш?
Він відкрив очі.
— Я нікуди не поїду. Пробач мене…
Через три тижні вони зустрілися з Тарасом. Богдан дивився на них і думав: можливо, молодь зараз мудріша. Вони не бояться помилятися.
А значить — варто жити.
