Чи це просто мені здається, чи ми знову разом?

— Мені здалося, чи ми знову разом? — Соломія притулилася до Славка.

— Ну як? Ніби нічого, так? — Оксана крутилася перед дзеркалом, приміряючи штани. — Соломіє, ну годі вже страждати. Поїдь кудись, зміни обстановку, відволіктись, закохайся, нарешті. — Оксана засунула руки в кишені та зігнула одну ногу в коліні. — Ні, мені точно подобається. Якщо не шкода — візьму їх. Дякую! — Вона підскочила до Соломії, сіла поруч на диван, обняла та чмокнула в щоку.

Соломія зітхнула, встала з дивана й підійшла до дзеркала.

— Ти права, виглядаю жахливо. Схудла, бліда. Я сама ініціювала розрив, а тепер шкодую. Уговорила. Завтра напишу заяву на відпустку. Ні, спочатку візьму квитки на найближчий рейс, а потім уже й заяву. — Соломія вперше за весь вечір усміхнулася.

— От і молодець, от і правильно! — підтримала її Оксана.

І посмішка перетворила Соломію. Усміхалися не лише губи, а й очі — вони звужувалися в щілинки, у них блимали іскри радості. «Весела чортівня», — казала про це Оксана. Але ж усміхалася Соломія останнім часом рідко.

Через сміх Славко і закохався в неї. Вони з Оксаною сиділи на лавочці в сквері біля офісу, їли морозиво й чогось сміялися. Повз пройшов хлопець, глянув на дівчат і ще довго обертався. А вони зареготали ще голосніше й заразливіше.

Через два дні Соломія з Оксаною знову сиділи на тій самій лавці. Хлопець підійшов цілеспрямовано. Зупинився навпроти Соломії та привітався.

— А ви хто такі? — запитала безцеремонна Оксана, і дівчата знову захихотіли.

— Я Святослав. Приходив сюди кожного дня, сподіваючись знову зустріти вас. Ви ж два дні тому сиділи тут… Ваш сміх… — Він не зводив із Соломії очей.

Вона раптом зрозуміла, що він говорить серйозно, що вона йому подобається, що він боїться її грубої відповіді. Усміхнулась, а коли він із здивуванням і захватом роззявив рота — весело засміялася. Не насмішкувато, ні, а щиро, бо до нього на неї так ніхто не дивився. Із її прижмурених очей бризнули жартівливі іскорки. Потім він і розповідав, чому закохався саме в неї, а не в Оксану, яка була видовищнішою, привабливішою.

Славко підкорив її своїм захватом, увагою, любов’ю. Вони почали жити разом і прожили два роки. А потім… Час було або робити пропозицію, або розходитись. Їхні стосунки стали звичними, побутовими.

Славко став мовчазним, її сміх уже не діяв на нього магічно. І Соломія вирішила, що його кохання минуло, не стала чекати, поки він сам їй про це скаже — перша запропонувала розійтися.

Він заперечував, але якось мляво, а потім забрав речі та пішов. За два тижні Соломія зрозуміла свою помилку. Без Славка стало ще гірше. За місяць вона вже лізла на стіну з туги і самотності, а ще за два — усвідомила, що не може без нього жити.

І ось Оксана прийшла, поскаржилася, що хлопець запросив її на концерт. Купила розкішну блузку, а до неї ніякі штани не підходять. Тут Соломія і запропонувала віддати свої — вони їй стали завеликі після страждань за Славком.

— То поверни його, поки він не закрутив з якоюсь… — запропонувала Оксана.

— Ні. Тоді він подумає, що я від нього залежу, від його почуттів. Наче підкорююсь йому, — задумливо відповіла Соломія.

— Та це ж чудово — підкорятись коханому чоловікові!

— А якщо ми зійдемося знову, і я знову відчую нудьгу й байдужість?

— Ти забагато надумуєш. Відкривай ноут, будемо шукати квитки, — сказала Оксана.

Квитки знайшлися несподівано — недорогі, туди, куди треба, і дата підходяща: за два тижні.

Соломія переконала начальника підписати їй заяву на відпустку, пояснивши, що збожеволіє, якщо не вирветься з міста хоча б на час. Трохи страшно було їхати на південь самою. Раніше подорожувала з батьками, з Славком, з Оксаною та її хлопцем, а ось сама — ніколи.

— Ти дівчина доросла, розумна, але будь обережнішою, — наставляла її Оксана біля вагона поїзда.

На літак Соломія відразу відмовилась — літаком тільки до Одеси, а там і дорого, і шумно, а їй хотілося спокою. Найкраще — поїздом. Лежати на полиці і дивитись у вікно на миготливі пейзажі. Або дрімати під стукіт коліс, мріючи про море. А вийшовши з пильного вагона — вдихнути непорівнянне південне повітря й одразу ж упасти у воду…

Соломії вже не хотілося серйозних довгих стосунків. Кохання часто приносить біль, розчарування та страх, що все закінчиться — і треба буде починати спочатку…

— Тобі ж тридцять на носі. Минув час, коли все попереду. Треба зрозуміти, що стосунки змінюються, що вони не можуть бути ідеальними, як і люди. Взаємне кохання буває рідко. І требаІ коли поїзд рушив, Соломія зітхнула з полегшенням, адже тепер вона знала — найголовніше не те, що втрачено, а те, що назавжди залишилось у серці.