Ви мені нічого не зробите, я не винен!” – пробурмотів герой, перелякано відступаючи.

— Ви мені нічого не зробите. Я не винен, — забалакав Микола й подався назад. Його трясло від страху.

На початку червня встановилася справжня літня спека. Люди, стомлені міською духотою, виїжджали на дачі, у села, до моря. Остап із дружиною та донькою теж ранком вирушили на вихідні до невеличкого селища, де він виріс і де жила його мати.

— Ну що, готові? Нічого не забули? Тоді поїхали, поки сонце не розпалилося, — командував Остап, сідаючи за кермо.
Марійка примостилася поруч із батьком, а Оксана влаштувалася на задньому сидінні, подалі від кондиціонера.

На сімейній нараді вирішили, що останні канікули Марійка проведе у бабусі. Їй не хотілося залишати місто, але друзі вже роз’їжджалися, і втомлених від спеки вулиць не вабило.

— Чого така сумна? Побачиш, тобі сподобається. Там є друзі. Ще й не схочеш повертатися, — підбадьорив доньку Остап.

— Та годі, тату, усе гаразд, — буркнула Марійка, пристебуючи ремінь.

— Оце інша розмова, — оживився Остап. — Останні довгі канікули. Наступний рік — випускний: іспити, вступ, а далі — зовсім доросле життя.

Місто прозіпалося, скидаючи з себе сонну млявість. Дороги ще не були завантажені, тому машина швидко виїхала за околицю.

Сонце лише починало підніматися. Його промені пробивалися крізь листя дерев уздовж шляху, ніби гострі голки впивалися в очі. «Усе ж добре, але чому на серці так неспокійно?» — подумав Остап, дивлячись на сіре полотно дороги, що бігло під колеса.

За чотири години вони в’їхали до селища, потонулого в зелені й квітах. Бабуся відчинила двері, зітхнула з полегшенням — нарешті приїхали — і всіх по черзі обняла.

— Як Марійка виросла! Зовсім наречена. Остапе, я спекла твої улюблені палянички. Заходьте в хату, чого товчетеся в сінях? — метушилася вона.

— Тут усе, як колись, — зітхнув Остап, оглядаючи кімнату й вдихаючи знайомий з дитинства запах. — Нічого не змінилося. У тебе навіть речі на тих самих місцях. Мамо, і ти все така сама, — обняв він матір.

— Та годі тобі, — махнула рукою бабуся. — Певно, зголодніли з дороги? Мийте руки, будемо снідати.

— Мам, дивись за цією нареченою. Не давай занадто багато волі. Щоб уночі не блукала, — сказав Остап, одкушуючи великий шматок палянички й мируючи від задоволення.

— Та годі тобі, сам забув, яким у її віці був? — усміхнулася бабуся, підсуваючи сину кухоль холодного узвару.

— Ось воно як. Ну-бо, ба, розкажи, яким він був, — підхопила Марійка. — А то виходить, ніби святим народився.

Бабуся метушилася, виставляючи на стіл солодощі, кинСергій стояв біля вікна палати, дивився, як засипаюче сонце золотило верхівки дерев, і думав про те, що життя, навіть після найстрашніших випробувань, здатне дарувати світло.