Привіт, ви чуєте? Просто хочу відкрити вам правду…

Алло, ви слухаєте? Просто хочу відкрити вам очі…

Соломія сиділа за кухонним столом і думала, що робити. «Пробачити не зможу. Не можна просто взяти й пробачити зраду. А з іншого боку, хіба я погано жила всі ці роки? Квартира в центрі Києва, достаток. Ні на що скаржитись. А все ж…»

***

У школі Соломія була відмінницею. Так її виховали батьки — робити все на відмінно.

А от Микола вчився на трійки з усіх предметів, окрім математики. Тут він був справжнім генієм, перемагав у всіх олімпіадах. Ходив завжди неохайним — мав звичку заплутувати пальці в волосся, коли щось не виходило. Трохи сутулився, а смішні окуляри у товстій роговій оправі робили його схожим на ботаніка. Дівчата його не цікавили, думав лише про теореми та формули.

Одного разу на перерві Миколу випадково штовхнули, окуляри впали й розбились. На уроці він короткозоро мружився, намагаючись розгледіти дошку. Соломія раптом помітила його профіль — він нагадував давньогрецького полководця з виразним підборіддям, прямим носом, гарними губами та пухнастими віями.

Від поштовху в плече вона здригнулась.

— А він нічого собі, без окулярів просто красеня, — прошепотіла їй подруга Оксана.

Соломія зніяковіло відвела погляд, але за кілька хвилин знову дивилась на Миколу. Після уроків вона підійшла до нього й сказала, що без окулярів йому набагато краще.

— Контактні лінзи не пробував?

Наступного дня в школі він з’явився без окулярів і вже не мружився. Соломія зрозуміла — батьки купили йому лінзи.

— Тепер краще? — запитав він на перерві.

— Набагато, — посміхнулась Соломія.

З того дня вони почали зустрічатись. Він із запалом розповідав про теореми, а вона не відривала від нього захопленого погляду. Підтягувала його з української та літератури.

Йому, переможцю олімпіад, були відкриті двері найкращих університетів. Через Миколу Соломія раптом змінила своє рішення вступати на філологічний у рідному місті й поїхала до Києва — лише б бути з ним поруч.

Навчання в університеті добігало кінця, батьки Соломії наполягали на її поверненні додому. Вона вже втратила надію залишитись із Миколою. Та в останній момент він незграбно став на коліно й подав їй кільце у коробочці, немов у старому доброму фільмі.

Микола вступив до аспірантури, почав викладати першокурсникам. Молодятам дали кімнату в гуртожитку для викладацького складу, з крихітною кухнею та ванною.

Соломія була посередньою студенткою, тому крім педагогіки їй нічого не світило. Через півтора року вона народила дівчинку й не повернулась до школи. Микола захистив кандидатську, отримав престижну премію за доведення якоїсь складної теореми. Соломія сиділа вдома та виховувала доньку.

Статті Миколи друкували у міжнародних журналах. Його запрошували читати лекції у Гарвард. Отримання ступеня доктора фізико-математичних наук стало новим етапом його кар’єри. Соломія щиро раділа успіхам чоловіка — адже у цьому була й її заслуга. З гуртожитку вони переїхали в квартиру в центрі Києва.

Знайомі вважали їхню сім’ю зразковою, ставили у приклад дітям. Все життя Соломії оберталось навколо Миколи та доньки Злати, яка виросла у справжню красуню й рано вийшла заміж за перспективного молодого художника.

Але все розсипалось у один день. Соломія збиралася готувати обід, коли задзвонив телефон. Вона підняла слухавку й відповіла.

— Ви дружина Миколи Шевченка? Телефоную, щоб попередити вас. Ваш чоловік вам зраджує. Не кладіть слухавку, — попросила доброзичлива жінка, хоч Соломія й не збиралась. — Він мав роман з моєю донькою. Бідну диСоломія повільно поклала слухавку, зрозумівши, що тепер їй доведеться знайти силу не лише пробачити, а й почати жити для себе.