Я лише прагнула бути щасливою

Олена відкинула ковдру, перевернула подушку на прохолодніший бік і знову лягла. Легше не стало. За вікном скреготали шини рідких авто, а в голові крутилися думки. «Куди поспішає той запізнілий водій? Додому? Чи, навпаки, тікає від когось у ніч?.. Пекельна спека…»

Вона зітхнула й підвелась. Квартиру знала напам’ять, тому світ не вмикала. На кухні підійшла до вікна. У будинку навпроти світилися два вікна. «Хтось чекає свого мандрівника, чи оплакує його втечу?»

Молоде листя заважало розгледіти, чи стоїть хтось за тими вікнами. Олена ввімкнула нічник, налила води з чайника. Виймкнула світло — одне вікно навпроти вже погасло. Вона пила дрібними ковтками, відчуваючи, як разом із водою тіло наповнюється прохолодою. Босі ступні приємно холодив лінолеум.

Поставила порожню шклянку на підвіконня й повернулась у кімнату. Але лігти у зім’яту прохолоду не захотіла. Пішла у вітальню, лягла на вузьку софу, підклала під голову тверду подушку, набиту бог зна чим.

І раптом провалилась у сон…

***

— Гірко! Гірко! — гукали гості, піднімаючи келихи з шампанським.

Максим узяв її за руку й підвів. У високих підборах Олена була майже одного з ним зросту, могла дивитись йому прямо в очі, а не з-під лоба. Він дивився на неї з захопленням, любов’ю й ненаситним бажанням. Вона нахилила голову, щоб фата закрила її обличчя від гостей.

— Раз, два, три… — рахували напідпитку гості.

Мати вчила Олену: «У сім’ї все залежить від жінки. Вона мусить бути опорою чоловікові». І Олена героїчно взялася будувати щастя.

Спершу вони з Максимом робили все разом: ходили до магазину, готували вечерю, сміялись, цілувались. Поки одного разу не забули про картоплю на сковороді — ледве не згоріла. Вони кохали одне одного. Здавалось, так буде завжди.

Через два роки Олена народила донечку Софійку. Мати допомагала.

— Я втомилася… — скаржилась Олена, що Максим зовсім не допомагає.

— Чоловік працює, втомлюється. Це доля жінки — господарювати й виховувати дитину, — казала мати. — Ти можеш поспати вдень із Софійкою. А якщо він не виспиться, який із нього працівник?

Олена звикла спати уривками, навіть дрімати на лавці під час прогулянки з коляскою. Коли Софійці виповнилося два роки, віддала її до садка й вийшла на роботу.

— Ось вийду через п’ять років на пенсію, Софійку ми з батьком заберемо, а ви народите ще дитину, — мріяла мати.

Але повернувшись у професію, Олена й думати не хотіла про другу дитину. Максим теж не наполягав.

— Чому чоловіки зраджують? Бо коханку бачать завжди гарною, а дружина ходить удома в затертому халаті, — повчала мати.

І Олена старалася: вставала раніше, щоб виглядати ідеально до пробудження чоловіка.

Та це не врятувало шлюб. Донька виросла, вилетіла з гнізда, а Максим раптом почав вдягати джинси замість костюмів. Бігав уранці, хоч і так був струнким.

— Це модно, — говорив він.

Коли вона побачила сліди помади на його сорочці, прямо запитала про коханку. Він спочатку заплутався, потім зізнався й попросив відпустити його.

— Хіба я тебе тримаю? Іди. Тільки назад не прийму.

Сама зібрала йому речі, не проронила ані сльози. Він повільно одягався у передпокої, кидав на неї потайливі погляди — чекав, що вона впаде йому на шию, буде благати залишитися.

Але Олена стояла, склавши руки на грудях. «Не дочекаєшся», — говорив усіВона дивилася, як двері зачинилися за ним, і раптом зрозуміла: нарешті вона віднайшла ту спокійну щасливу самотність, якої так довго шукала.