По-іншому й бути не могло

— Здоровенькі були, Орисю! Як справи? Давно не бачились. Донька ще не побралася? — зупинила біля крамниці свою знайому стара подруга.

— Та бог милує. А тобі чого цікаво? На жениха натякаєш? Нам абиякий не потрібен. Моя Марічка — дівчина вихована, книжки розумні читає, — відповіла Орися таким самим тоном, але без особливої радості.

— Не ображайся, від книжок цих користі мало, Орисю. Розум іноді лише біди приносить. Переберете, і залишиться донька старою дівою, тобі спасибі не скаже.

— Не згладь. А ти хіба не свого синочка прилаштувати мрієш? — не дала себе обійти Орися.

— Ох, Орисю. Язик у тебе… — зітхнула подруга.

— Краще нехай книжки читає, ніж по клубах швендяє. Ось у Галки, донька народила без чоловіка, підкинула матері онучку на старість — і гайда.

— Але як ти свою доньку в їжакових рукавицях тримаєш, теж не діло, — парирувала подруга.

— А ти лізь із порадами в наше життя, за своїм синочком краще дивись, а то як би не спився зовсім, — Орися підхопила торби і пішла геть, бурмочучи під ніс. — Щоб я тебе й не бачила більше…

Дома Орися поставила продукти на кухні й зайшла до кімнати доньки.

— Усе книжки читаєш? Ще Шевченко казав, що від розуму лише біда буває, — випалила вона.

— Не Шевченко, а Коцюбинський, — поправила матір Марічка.

— А яка різниця? Сходи до крамниці, молока вдома нема. Або прогуляйся, сидиш цілими днями з цими книжками, очі собі зіпсуєш, — ображено сказала Орися.

— Мам, що за муха тебе вкусила? То з дому не пускаєш, то виганяєш.

— Та набридли мені розмови. Доню, я не проти, щоб ти своє життя влаштувала, але за кого виходити? — Орися махнула рукою і вийшла.

Марічка закрила книгу й задумалась. Мати виховувала її сама. Якщо за щось лаяла, казала, що донька вся в батька. Маленька Марічка просила матір показати фото батька.

— Та не знаю, де воно, завалилось кудись. Знайду — покажу, — відмахувалась мати.

Згодом Марічка зрозуміла, що фото нема. Що, можливо, батько навіть не знає про її існування.

Може, і справді вона в батька? На відміну від огрядної матері, Марічка була тонкою, зі світлим рідким волоссям. Брови й вії теж світлі, через що обличчя здавалось блідим. У десятому класі Марічка вперше підвела очі в подруги перед шкільним вечором.

— На подруг надивилась? Нічого доброго не навчишся. Зараз же змий! — кричала мати, побачивши підведені очі.

Хлопці на Марічку не звертали уваги. Навколо було багато гарненьких дівчат. І коли очкарик Ярослав в університеті запросив її в кіно, вона зраділа. Він був таким же начитаним і скромним. Одного разу Марічка запросила його додому, коли мати була на роботі.

Як на лихо, Орисі стало погано, і вона раніше повернулась. Нічого поганого вони не робили, просто обговорювали книжки. Але мати схопилась за серце й вдала, що падає в непритомність. Ярослав ретирувався, а Марічка вислухала стільки від матері, що зареклася коли-небудь приводити хлопців додому.

З Ярославом у них нічого не вийшло. Мати дізналась, що він із маленького міста, і винесла вердикт: він зустрічається з Марічкою заради квартири й прописки.

— Пропишеться — потім не виженеш. Квартиру не віддам, вона мені непросто дісталась.

Після університету Марічка влаштувалася в бібліотеку. На вчительку вона була надто скромною.

— Ти ніколи в своїй бібліотеці жениха не знайдеш. Туди лише жінки ходять. Казала ж — йди в медичний. Хоча б мене лікувала, якусь користь мала б. Чоловіки поважають жінок у білих халатах.

Але Марічка медицину ненавиділа й боялась. А от книжки — інша справа. У них вона проживала життя героїв, страждала й кохала. У голові Марічки склався образ принца, як у всіх романтичних натур. Тільки в житті таких не траплялось. Знайомились із нею розлучені чи вдовці, які могли бути їй майже за батьків. А якщо з’являвся хлопець, мати знаходила в ньому хиби або підступний задум.

Якщо Марічка намагалася бунтувати, мати хапалась за серце й закатувала очі.

— Тобі, Марічко, вже час жити окремо. Інакше ти ніколи заміж не вийдеш. Роки йдуть, народжувати треба, а то проґавиш час… Скільки тобі? — якось спитала під час чаювання завідувачка бібліотеки Світлана Григорівна.

— Тридцять чотири, — відповіла Марічка, опустивши очі.

— Ось. На кого чекаєш?

— А що ж мені робити? — несміливо спитала Марічка.

— Від’їжджай від матері. Поки не пізно. Живи самостійно, — рішуче порадила Світлана Григорівна.

— Як від’їхати? У мами ж серце хворе, — заперечила Марічка.

— Ти впевнена? Судячи з твоїх розповідей, напади в неї бувають, коли з’являється претендент на твою руку. Так?

— На мою руку поки ніхто не претендував, — зніяковіло відповіла Марічка.

— І не буІ так сталося, що одного разу, коли Марічка з Митею та Олексієм гуляли в парку, Орися, яка тепер часто навідувалася, подивилася на них, усміхнулася і прошепотіла сама до себе: “Що ж, може, і справді, з книжками не все так погано”.