Не здійснене кіно: несподіване визнання

**Щоденник**

«Привіт. Ми все ж таки не сходили з тобою в кіно тоді…» — це перше, що вилетіло з його уст, замість підготовлених заздалегідь слів.

Богдан і Оксана сиділи на набережній Дніпра, мріючи, як вступлять до університету, закінчать його, куплять квартиру…

— Куплю іномарку, найкрутішу. У нас все вийде! — сказав Богдан і кинув камінець у воду.

— А відпочиватимемо біля моря або за кордоном, — весело додала Оксана, дивлячись на розходячі кола від каменя. — Але спочатку треба здати вступні. Набридло вчитися, — зітхнула вона.

— Поступимо, — Богдан обійняв її за плечі.

Здавалося, що ніхто до них не кохав так сильно, і ніщо не розлучить їх.

— Ходімо додому, мама, мабуть, переживає. Та й холодно. — Оксана підвелася з лавки й аж охнула від болю. Нові туфлі натерли ноги. Вона зняла їх і пішла босоніж по холодним плитам.

— Давай завтра в кіно? Там гарний фільм… — запропонував Богдан.

Вони йшли, базікаючи про все і про ніщо.

— До завтра, — сказала Оксана біля свого будинку, піднялася на шкарпетки, поцілувала Богдана в щоку й побігла до під’їзду.

— То я куплю квитки? — гукнув їй услід.

Оксана не відповіла, лише усміхнулася біля дверей.

Місто ще спало, але коротка червнева ніч закінчилася, зорі вже згасали. Починався перший день їхньої дорослої життя.

Богдан тихо зайшов додому, щоб не розбудити матір, роздягнувся й одразу заснув — міцним сном людини, яка впевнена в завтрашньому дні. Вдень він уже стояв під вікнами Оксани. Вона виглянула, і незабаром вибігла назустріч.

— Я квитки взяв, — Богдан помахав перед нею паперцями.

— Вибач, Бодь, не зможу. Приїхала тітка, виходить заміж і везе нас із собою до Польщі. Залишила нам квартиру у Львові… Ми завтра їдемо.

— А коли повернешся? — спитав він, ще не усвідомлюючи.

— Не знаю. Вступатиму там.

— А я? А ми… Ми ж мріяли разом… — Богдан не вірив своїм вухам.

— Бодь, це шанс раз у житті. Потім, я ж не на Місяць, ти зможеш приїжджати. А може, і ти вступиш у львівський університет? — Очі Оксани заблищали. — Поїдемо разом?

— Де я там житиму? У мене немає тітки з квартирою, грошей теж. Що я матері скажу? Вона сама…

— Щось придумаємо! — легко відповіла Оксана.

— Коли їдеш? — приглушеним голосом спитав Богдан.

— Завтра вранці. Речі збирати треба… Якщо ти мене любиш, то знайдеш спосіб бути поруч.

— А якщо ти мене любиш… — він не договорив, махнув рукою й пішов.

Оксана гукала йому, але він не озирнувся. Тільки коли вона залишилася далеко позаду, він сповільнив крок. На душі не кішки дряпалися — ціла зграя вовків вила. «Оксана поїде, знайде нових друзів, забуде мене… А я хто? Звичайний хлопець із провінції…»

— Ну й добре. Виживу. Я все досягну… Ти ще пошкодуєш… — бурмотів він.

Дома він упав на ліжко й пролежав два дні. Мати хотіла викликати «швидку», думала — захворів.

— Готуйся до іспитів, Богдане. Якщо не здаси — армія. Тоді Оксана точно до тебе не повернеться.

Ці слова проняли його. Він змушував себе вчити, але бачив перед собою лише Оксану. В перервах м’ятися на турніку, щоб не думати про неї. Вирішив: досягне всього, про що мріяли разом. Тоді приїде до Львова і… Але спочатку треба вступити.

Він вступив. Чекав листів від Оксани, але не писав сам — адреси не знав. Пізно лаяв себе за те, що не попросив.

На останньому курсі його запросили на роботу на новий завод під Києвом. Мати відпустила. Через рік він одружився з веселою кароокою Людмилою. У них народилася донька — Оксана.

— Не подобається мені це ім’я, застаріле, — насупилася Людмила.

— Класика завжди в моді, — наполягав Богдан.

За десять років він став заступником директора. Купив будинок, іномарку. Мати продала квартиру й переїхала до них.

Йому снилася Оксана. Вона стояла на набережній, а за нею плила ріка, як тоді.

Через соцмережі він знайшов її. Фотографії з розкішним будинком, ротвейлером, сином… Вона жила в Польщі.

Богдан написав їй — вона не відповіла.

Йому стало сумно. Він подзвонив колезі, попросив знайти адресу її батьків.

— У Львові? Серйозно? — засміявся той, але допоміг.

Дружина все зрозуміла.

— Ти все робив для неї, а тепер хочеш, щоб вона побачила твій успіх, — сказала вона.

Богдан виправдовувався, але відчував себе винним.

Він поїхав до Львова.

— Богдан? — Оксана дивилася на нього змішаним поглядом.

Вона змінилася. Бліда, втомлена. Розказала, що розлучилася, чоловік забрав сина.

— Пам’ятаєш, як ми мріяли подорожувати?.. У мене вийшло.

— А я відда— А я б віддав все, щоб повернутися в той день, коли ми не пішли в кіно, — прошепотів Богдан, повертаючись додому до своєї Людмили та маленької Оксаночки.