Пригоди маленького друга

Щенок

Оксана із сином жили самі. Батько у Хомки був, звісно, але він їм не був потрібен. Про нього Хомка поки не запитував. У школі діти хизуються батьками, а в садочку його більше хвилювали іграшки, аніж питання сім’ї.

Оксана вирішила — краще не знатиме Хомка, що закохалась вона без пам’яті в його майбутнього батька, а коли сказала йому про вагітність, він одразу зізнався — одружений. З дружиною проблеми, але покинути її не міг, бо її батько — його начальник. Якщо щось піде не так, залишиться без штанів, а такий Оксані, певно, не потрібен. І запропонував позбутися дитини, поки не пізно, адже аліментів вона не побачить. А якщо наважиться боротися — буде їй гірше…

Вона не нав’язувалася, зникла з його життя й виховувала Хомку сама. Хомка виріс гарним хлопчиком, і цього їй було досить.

Оксана працювала вчителем початкових класів, а п’ятирічний Хомка ходив у садочок. І більше ніхто їм не був потрібен.

Після Нового Року у школі з’явився новий фізрук. Високий, підтягнутий, усміхнений. Усі самотні жінки певчасу одразу почали до нього придивлятися і зачіпати. Лише Оксана не дивилась у його бік, не сміялася з його жартів. Мабуть, тому він і звернув увагу саме на неї.

Одного разу, коли вона виходила зі школи, біля неї зупинився джип. З авто вийшов фізрук і відчинив для неї двері.

— Сідайте, — усміхнувся він.

— Та мені тут недалеко, — зніяковіло відповіла Оксана.

— На машині комфортніше, навіть якщо й недалеко, — логічно зауважив він.

Оксана вагалася, але сіла. Фізрук зачинив двері, завів авто й спитав адресу.

— Я не знаю. Знаю лише номер садка.

— Якого садка? — він подивився на неї з незрозумінням.

— Садка, куди ходить мій син, — пояснила Оксана.

— У тебе є син? Вже великий? — він несподівано перейшов на «ти».

— Хомка. Йому п’ять. — Вона взялася за ручку дверей. — Краще піду пішки.

— Почекай. Підвезу. — Він повернув ключ у замку запалювання.

Оксана зачинила двері. Нічого страшного, якщо він підвезе її за Хомкою. Та все одно нічого між ними не може бути. Навіщо чоловікові жінка з «багажем», коли навколо стільки вільних?

— Ну, якщо ви не поспішаєте… — зітхнула Оксана.

— Не поспішаю. Мене ніхто не чекає. Ні дружини, ні дітей, — одразу відповів фізрук, позбавляючи її зайвих запитань.

— А чому так? Жахливий характер? Жінки не витримують? Чи хтось вас так образив, що біжите від серйозних стосунків? — поцікавилася вона.

— Отак відразу й накинулася. А з виду тихенька… Усе було: і кохання, і образи. Та не дійшло до весілля, і не лише через мене. Не склалося. А характер… Та йдеалів не існує, пані Оксано. У тебе теж не все так просто.

— Шкодуєте, що підвезли? Ой, поверніть у цей двір, — попросила вона.

Авто зупинилося біля садка.

— Почекаю, — сказав фізрук, коли Оксана виходила.

Вона затрималася біля машини.

— Не варто. Ми живемо близько. Не хочу, щоб син зайвих питань задавав. Розумієте, Дмитро Вікторовичу? — вона подивилася на нього сувоХомка щільно пригорнув Смайлика, а Оксана усміхнулася, розуміючи, що щастя — це не великі подарунки чи чоловіки, а теплі вечори вдвох із сином та його вірним другом.