Якби тільки знали, що буде далі…

Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залиті водою ями, іноді навіть виїжджав на зустрічну смугу. Народу в автобусі було мало, робочий день.

Микола дивився у вікно на почорнілий, осівший сніг. Ще трохи — і він розтане, а там і до літа рукою подати. На черговій вибоїні автобус підскочив, і водій знову смачно вилаяся.

— Так і без коліс можна залишитися.

Нарешті попереду показалася огорожа цвинтаря, за якою темніли ряди пам’ятників.

Щоразу, приїжджаючи сюди, Микола відчував важке відчуття неминучості та швидкоплинності життя. Думка про те, що колись і він знайде тут спокій, була нестерпною. Він приходив сюди не по зову серця, а через обов’язок. Так треба — іноді відвідувати могили близьких у певні дні. Йому стало соромно за свої думки, і він голосно зітхнув.

Автобус зупинився перед воротами. Двері з гуркотом розчинилися, і пасажири вийшли, розминаючи ноги. Люди одразу ж рушили до рядів штучних квітів, що стояли вздовж огорожі. Микола теж повільно пройшов повз, вишукуючи живі квіти. Від яскравих воскових пелюсток у очах зайвило. Наприкінці ряду він помітив жінку, перед якою стояло відро з червоними гвоздиками.

Микола купив чотири квітки й увійшов у ворота. Доріжки тонули у калюжах. Він намагався їх обходити, але під пухким снігом уздовж доріжок теж хлюпала вода. Запізніло пожалів, що надів старі зимові черевики.

Він дійшов майже до краю лісу й звернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу, по хресту. «Пора ставити пам’ятник. А може, почекати? Син потім одразу на двох зробить?» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він оглянув місто мертвих, що розросталося вперед. Багато нових могил з’явилося з тих пір, як він був тут восени.

Переступив через низьку огорожу й став у сніг, притоптав його. Відчув, що ноги промокли.

— Привіт, Олю.

З вицвілої фотографії в рамці, що стояла біля хреста, йому посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Пам’ятав її саме такою, хоча тут їй усього тридцять шість.

Згадав той день народження. Вранці побігав за квітами, а коли повернувся, Оля вже прокинулася, вдягла нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона відразу встромила їх у вуха й радісно посміхнулася. Він встиг зфотографувати цей момент. Ніби вчора було…

— З днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Микола примірявся, куди покласти гвоздики.

Вся могила була вкрита штучними квітами, воткнутими у землю. Ось вони — не вигоріли, не знебарвилися, ніби їх принесли вчора.

Микола нахилився, витягнув із снігу одну гілочку жовтих квітів перед самим хрестом, воткнув її у сніг у ніг могили. На її місце поклав гвоздики. Земля замерзла, крихкими стеблами не проштовхнеш, а сніг тане — квіти все одно впадуть. Вони виглядали скромно на тлі яскравих штучних бутонів. Але живі.

— Сумував за тобою. Але часто сюди ходити не можу. Вибач і не сердься. Я заслужив лежати тут, а не ти. А життя от як розпорядилося…

Він говорив довго, розповідав новини, дивлячись на портрет, доки ноги не замерзли. Час від часу тишу порушувало каркання ворон. І від цього ставало ще тривожніше.

— Піду я, Олю. Надів старі черевики й промочив ноги. І дорікти вже нікому. Тепер прийду після Великодня, коли тут сухо буде. Тоді й могилку приберу, нову фотографію принесу, таку саму. Бо дуже ти тут гарна. Пробач мені за все. — Він зітхнув, переступив через огорожу й, не озираючись, пішов до виходу.

На зупинці вже стояли кілька людей. Коли він нарешті сів у автобус, майже не відчував пальців на ногах.

Додому ледь дійшов. Взяв ізняв мокрі черевики й шкарпетки, поставив чайник. Коли закипів, випив дві чашки чаю з медом. Надів сухі вовняні шкарпетки, увімкнув телевізор і ліг на диван. Йшов якийсь фільм. Від чаю Миколу розслабило, і його потягло у сон…

***

Маруся прийшла на їхній будмайданчик після технікуму. Молоденька, очиці ясні, на носі веснянки, а посмішка — ніби весняне сонечко з-за хмар визирнуло. Микола не приховував, що милується нею. У нього дружина, син у третій клас ходить, а він від дівчини очей відвести не може. І що робити, якщо вона постійно попадається на очі? Не відвертатися ж.

Якось незадовго до Нового року вони зустрілися на автобусній зупинці. Маруся куталася у комір пальта. У її великих очах відбивалися вогні ліхтарів. Микола поглядав на неї крадькома. Коли підійшов автобус, він проліз услід за нею, сів поруч.

— Здоровенькі, Марусю. Додому? — спитав він, щоб заговорити.

— Так. А ви?

— І я. — Микола помовчав. — Ялинку вже прикрасили?

— Ні. Тато завжди купував справжнюМикола закрив очі, відчуваючи, як тягар минулого, наче холодний камінь, назавжди лягає на його серце.