Бажаю нових батьків

Олеся йшла зі школи в піднесеному настрої. Сьогодні в класі збирали гроші на квіти та подарунок для класної. І Дмитро сказав, що жінки люблять троянди. При цьому він дивився так, ніби ці слова були спеціально для неї.

Його погляд змусив серце Олесі забитися частіше. Вона вирішила, що це натяк на його подарунок до 8 Березня. Дівчата точно позаздритимуть.

Він сподобався їй одразу, як тільки вперше увійшов до класу. Минулого року його батька перевели служити до військової частини в їхньому місті. Дмитро був впевненим і незалежним. Здавалося, йому байдуже, що про нього думають інші. Це й приваблювало Олесю. Вона ж – завжди хвилювалася через чужу думку, боялася потрапити в халепу, виглядати смішною.

Решта однокласників відразу ж почали поважати новоприбулого, прийняли його. Він не був лідером, але до його слів прислухалися навіть вчителі.

Кінець лютого, але вже відчувалося наближення весни – птахи співали вранці, сонце гріло яскравіше, сосульки на дахах танули, дзвонко вдаряючи каплями по карнизах. Серце стискалося від передчуття чогось таємничого.

Олеся відчинила двері квартири й одразу почула крики. Батьки знову сварилися. Як же це набридло. Настрій одразу зіпсувався. Адже раніше все було добре – разом їздили на море, весело зустрічали Новий рік із салютами. А якщо вони розлучаться? Тоді цього вже не буде?

У однокласниці Ярини мама різала вени, коли батько пішов із сім’ї. Ярина плакала на уроках. А Мар’яна казала, що це навіть зручно – батьки живуть окремо, обоє дарують їй гроші. Та хіба щастя в грошах?

Крики раптом стихли. Олеся навшпиньках підійшла до напіввідкритих дверей і зазирнула на кухню. Батько стояв біля вікна спиною. Мама сиділа за столом, сховавши обличчя в долонях. Її плечі тремтіли. Олеся зрозуміла – мама плаче.

— Заспокойся, скоро Олеся прийде зі школи, — сказав батько, не обертаючись. — Що я маю зробити, щоб ти мені повірила? — У цю мить він озирнувся й побачив у дверях доньку.

— Довго ти підслуховувала? — різко спитав він.

— Достатньо, щоб зрозуміти, — відповіла Олеся.

— Що зрозуміти? — Мама відвела руки від обличчя й подивилася на доньку.

Ніс розпух, очі почервоніли, туш розмазалася по щоках. “Невже вона не бачить, що таким виглядом ще більше відштовхує батька?” — з досадою подумала Олеся.

— Ви хочете розлучитися, — випалила вона.

Батько насупився, але мовчав.

— А про мене ви подумали? Вже вирішили, з ким я житиму? Ми ж втрьох! Моя думка вас не цікавить? Я хочу бути з вами двома, а не з кимось одним! — Олеся теж підняла голос. — Якщо ви втомилися одне від одного, то й я теж хочу інших батьків. Ненавиджу вас… обох! — Голос дівчини тремтів від сліз.

Вона розвернулася, кинулася в передпокій, швидко одяглася й вибігла з квартири.

— Олесю! — мамин крик затих за захлопненими дверима.

Ліфт чекати не стала, збігла сходами. На вулиці зупинилася й надягла рукавички. Подумала, до якої подруги зайти, але говорити ні з ким не хотілося. Хто її зрозуміє, якщо навіть батькам нема до неї діла?

Вона пішла вулицею. Якщо вдень сосульки танули на сонці, то ввечері підморозило. Пройшовши дві зупинки, Олеся зайшла до магазину, щоб зігрітися. Побачивши ковбасу й булочки, у неї аж сльонки пішли.

У кишені куртки знайшла кілька гривень і купила булочку. Тільки вийшла, як хтось кликнув її.

Олеся озирнулась і побачила Олега із паралельного класу.

— Привіт, — сказав він. — Гуляєш?

Дівчина не могла відповісти — рот був забитий. Суху булку ковтати непросто.

Олег дістав із спортивної сумки пляшку води й простягнув їй.

— Запий, якщо не брезгуєш.

Олеся подякувала поглядом, ковток проштовхнувся.

— Спасибі, — сказала вона і хотіла йти далі.

— Твій дім у інший бік, — помітив Олег.

— Не твоя справа, — відрізала Олеся.

— Уже темно, гуляти самій небезпечно, а магазини зараз закриються. Ходімо, я проводжу.

Дівчина вагалася, але згодилася. Вони йшли та розмовляли про спортивні змагання, тренування, вчителів. Біля повороту до дому Олеся зупинилася.

— Ти тут живеш? Не хочеш іти додому? Батьки докопалися? Знайомо, — усміхнувся Олег.

— Вони розлучаються, — тихо сказала Олеся.

— Зрозуміло. Коли мій батько пішов, я теж переживав. Вони сварилися так, що я втік з дому. Думав, поки шукатимуть — може, помиряться.

— І що? — зацікавилася Олеся.

— Поки шукали — помирилися. Але тато все одно пішов. Я тоді дві ночі провів у підвалі, поки мене не знайшла поліція. Смурод іще довго не вивітрювався.

— А батько?”Але тепер я знаю, що не варто тікати від проблем – краще зіткнутися з ними разом, як родина,” — тихо промовила Олеся, дивлячись на свій новий підвіс із серцем, який тепліло від дотику до шкіри.