Зустрічай незваного гостя, мамо

Олена прокинулась пізно. Посуватись нікуди — на пенсії вже сім років, доглядати ні за ким. Можна і полежати. Але на душі неспокійно й тривожно. Чому? Наче все добре, нічого не турбує. А ось тобі на.

Вона підвелась, привела себе до ладу, поставила чайник і глянула у вікно. Над будинком навпроти небо яскраво-рожеве, ось-ось з’явиться низьке зимове сонце. Отже, після двотижневої відлиги нарешті померзло. «Добре. Вип’ю чаю та схожу до магазину», — подумала Олена і зняла з плити закипілий чайник.

Налила в чашку чай і пила маленькими ковтками. Тіло наповнилося теплом. Невисока, тендітна, навіть після народження єдиного сина вона не поправилася. А чоловік був кремезний. Він ласкаво кликав її Оленкою, Оленусенькою. Але його нема вже десять років.

Підняла чашку — і раптом різкий дзвінок у двері. Рука здригнулася, чай пролився, обпік тонку шкіру з коричневими плямами. Від болю вона ледь не випустила чашку. «Ось і неприємності. Передчуття не обманювало. Що ж далі?» Лише подумала — дзвінок повторився, настирливий і довгий.

Олена подула на руку й пішла відчиняти, буркнувши: «Хто це вранці напрошувався?». І не відразу зрозуміла, що той чоловік у м’ятому одязі — це її син. «Як же він змінився», — зідхнула вона. Дмитро, мабуть, теж здивувався, побачивши постарілу матір.

— Зустрічай гостя, мамо, — ніби прокинувшись, усміхнувся він.

— Дмитре, це ти? Чому не попередив? Я ж тебе не чекала. — Вона припала до його грудей.

Він незграбно обійняв її одною рукою.

Олена відчула запах дороги, несвіжого одягу сина та ще чогось, що спричинило тривогу в серці. Вона відіпхнулася й уважно подивилася на нього. Помітила неохайну щетину на набряклому обличчі, набряклі мішки під почервонілими очима.

— Ти один? А де Мар’яна, донька? — запитала Олена.

— А я один тобі не радий? — дивлячись кудись поза неї, спитав Дмитро.

— Так здивувалася… — Олена відступила, даючи йому пройти. — Заходь, роздягайся, сину.

Дмитро переступив поріг, поставив на підлогу велику спортивну сумку й оглянув передпокій.

— Я вдома. Нічого не змінилося.

— Ти в відпустку? Серед зими? — спитала Олена, не відводячи очей від сумки.

— Потім, мамо. Втомився. — Дмитро зняв куртку й повісив на вішалку.

— Так, звісно. У мене якраз гарячий чай, — вона закметушилася на кухні, дістала з полиці стару синову чашку.

Дмитро зайшов слідом, сів боком до столу, широко розставивши ноги й зайнявши майже всю простору невеликої кухні. Олена поставила чашку перед ним.

— Може, з дороги щось з’їси? У мене борщ є. Учора, наче відчула, зварила, — завмерла, чекаючи відповіді.

— Давай, — кинув він недбало. — Скучив за твоїм борщем. — Його губи торкнула усмішка.

Олена метушливо дістала каструлю з холодильника. Підігріла борщ, поставила перед сином паруючу миску, поклала поруч ложку, якою любив їсти чоловік, товстий шматок хліба. Сіла навпроти й підперла голову рукою.

— Чогось міцнішого до борщу нема? — Дмитро швидко глянув на матір, помішав ложкою в мискі.

— Не тримаю, — відрізала Олена, посоловівши.

Вона дивилася, як син жадібно й шумно їв, мружившись від задоволення, наче кіт на призьбі в сонячний день.

— Як Мар’яна? А донечка, у якому класі вчиться? Чому вони не приїхали з тобою?

Дмитро продовжував їсти, не дивлячись на матір, ніби не чув.

Олена й без слів зрозуміла: син п’є. Дружина не витримала й вигнала. А куди йому подітися, як не до матері? Більше нікуди. Вона, звісно, рада. Єдиний син приїхав. Але тривога не відпускала, зростала всередині.

Син відсунув порожню миску. Олена миттєво схопилася, налила йому гарячого чаю, поставила перед ним і підсунула вазочку з цукерками.

— Ми з Мар’яною розлучилися. Я назавжди, — не підводячи очей, промовив Дмитро.

— Ну, нічого. Відпочинеш, влаштуєшся на роботу. Усе гаразд, — лепетала Олена, ставлячи миску до раковини. Потім знову сіла навпроти.

Дмитро з шумом ковтав гарячий чай, дивлячись крізь неї. Потім відсунув чашку й підвівся.

— Гаразд, мамо. Я втомився. Трохи полягаю, добре? Потім поговоримо, — сказав він і пішов у кімнату.

Олена мила посуд і думала: серце не обманювало, відчувало приїзд сина. Зрозуміла, що з ним буде нелегко. Коли вона зайшла в кімнату, Дмитро вже розвалився на дивані перед телевізором. Вона сіла поруч.

— Розповів би, що сталося? Квартиру їм залишив? Правильно, по-чоловічому. Тут твій дім.

— Та що розповідати? Розлучилися й усе, — не повертаючи голови, відповів Дмитро.

Олена вдивлялася в сина й не пізнавала. Постарів, в очах застигли біль і тугаА потім вона зрозуміла, що тепер її єдина надія — це віра в те, що колись її син знайде шлях назад до себе.