Більше ні за що

Ніколи більше

Після роботи Олена зайшла до магазину. Готувати не хотілося, але ж Соню годувати треба. Купила пачку локшини та ковбаски. Донька змалку любила їх більше за будь-яку іншу їжу. Взяла ще пакет молока та батон.

Біля каси вже стояла невеличка черга. Перед нею — кремезний чоловік у чорній куртці та в’язаній шапці з помпоном. «Ніби й молодий, а такий головний убір собі вибрав. Мабуть, дружина звʼязала. Оце так… Уміють ж наші жінки чоловіків уродувати, щоб ні в кого і думки не було до чужого. Цікаво подивитися на його обличчя. Напевне, дитяче до непристойності», — міркувала вона, вдивляючись у цю смішну полосатку.

Чоловік обернувся, відчувши її погляд. Вона швидко відвела очі. «Та ні, пристойний, не схожий на дурня», — змилостивилася вона. Він знову подивився на неї.

— Ви мене наскрізь продивитеся, — промовив він.

— Якби було на що. Більше діла немає, — буркнула Олена сердито.

Черга не рухалася. Всередині неї клекотіло роздратування. І ця шапка… Хотілося кинути продукти та піти геть, але ж інших магазинів поблизу не було. «Скільки разів помічала — якщо в черзі чоловіки, то це надовго. Зараз почне вибирати цигарки: «Дайте мені сині з червоною смужкою. Немає? Тоді білі з зеленою наліпкою». Олена в уяві передражнила його інтонацію. «Потім почне шукати гроші по кишенях. Чому заздалегідь не приготує?» — зітхнула вона.

Так і сталося. Чоловік біля каси підняв куртку, почав витягати дріб’язок із тісних джинсів. Олена гучно, навмисно зітхнула.

— Поспішаєте? Проходьте, — запропонував «В’язана шапка» і відійшов.

Вона пожала плечима й стала на його місце. Він таки знайшов гроші, збирав свій невеличкий покуп і пішов.

Підійшла її черга. Касирка пробивала продукти, а Олена безуспішно шукала в сумці картку.

— Жінко, ну можна ж швидше? Гроші треба готувати заздалегідь, — хтось за спиною буркнув.

— Що, картку загубили? — іронічно зауважив «В’язана шапка».

Вона ігнорувала його, продовжуючи ритися в кишенях.

— Я заплачу, — сказав він касирці.

— Не треба! — зірвалась червона, як буряк, Олена. — Ось, знайшла. Вибачте. — Вона приклала картку до терміналу, радіючи, що не втратила її.

Зібрала пакети й швидко пішла. «Що зі мною? Ну й біда мені з його шапкою. Носив би, коли подобається. Стала якась зла, нервова», — лаяла себе Олена, йдучи додому.

«Все через нього. Жили ж добре. Чи мені так здавалося? Пішов до молодої дурниці, яка від нього завагітніла. Порядна людина — одружився. А тепер донька без батька. А мені скоро сорок. Сорок! Боже, як це багато!..

Квартиру нам залишив, відкупився. І на тому дякуй. Чому ми, жінки, від них страждаємо? В усіх однакові історії. Одиниці не зраджують, або ж роблять це так, щоб сімʼя не дізналася. У сорок їх тягне на молодих. А нам як жити?» — безкінечно монологила вона, ледве стримуючи сльози.

У підʼїзді ліфт із скреЛіфт із скрегітом зупинився, двері відчинилися, і Олена побачила Макара, який тримав у руці квитки на море — “Ходімо разом, цього разу все буде інакше”.