Пророцтво небес

**Передбачення**

— Ну чого ти надулась на мене? Побачиш, тобі там сподобається. Море, пляж, сонце… — казала Оксана й тривожно ловила погляд доньки.

Але Софійка вперто відверталася до вікна, за яким простягалися безкраї лани й низькі виноградники. Поруч із залізницею бігла траса, по ній мчали яскраві автомобілі, що здавалися іграшковими з вікна поїзда.

У далині то виринали, то зникали силуети гір у легкій ранковій імлі. Від сліпучого сонечка почали боліти очі. Софійка в сотий раз за ранок перевірила телефон і роздратовано відкинула його.

«Ох, ці муки першого кохання», — зідхнула про себе Оксана, а вголос промовила:

— Мабуть, немає зв’язку. Ось приїдемо…

— Мам, годі, — нудно відповіла дівчинка й знову повернулася до вікна.

— Дім Наталі стоїть на пагорбі, з вікон видно море. Іноді його навіть чути. А садок який! А повітря! — не вгавала Оксана. — За кілька годин сама все побачиш.

— Тільки не кажи, що в неї є син. — Софійка злісно глянула на матір.

— Є. Але нерідний. У Наталі немає власних дітей. Вона виростила чуже. Він у іншому місті, університет. Зараз сесія, навряд чи побачиш його.

— Ти казала, що вона твоя подруга. А як ви познайомились, якщо вона живе на півдні, а ти — під Києвом? — зацікавилася Софійка.

— О, це цікава історія. Якщо хочеш, розповім.

Дівчинка ледве звела плечима, не відводячи погляду від одноманітного краєвиду за вікном.

***

Ми з Наталкою жили на сусідніх вулицях, разом ходили до школи. Не скажу, що красуня, але волосся в неї було незвичайне — світле, кучеряве, на сонці відливало золотом.

На вулиці на неї всі оберталися. Мені здавалося, що й я ловлю частину цих поглядів. Перед випускними ми з класом поїхали кататися на катері, а потім гуляли в парку. Там вона познайомилася з хлопцем і одразу закохалася. Бачилися ми рідше, я не хотіла заважати. А як зустрічалися, то вона тільки про нього й говорила.

Мріяла стати акторкою, хотіла вступати до театрального у Києві. Але так закохалася, що подала документи до політеху, де навчався її Ярослав, щоб не розлучатися. А я пішла до університету.

Зустрічалися — годинами не могли наговоритися. Через рік Ярослав зробив їй пропозицію, прямо перед сесією. Якою ж щасливою вона тоді виглядала!

Разом із її матір’ю ми пішли вибирати весільну сукню. Приміряли всі. На Наталі будь-яка сиділа ідеально, бери й купуй. Ще й фату підібрали. Вона наполіг, щоб і мені взяли блакитну сукню — як свідковій. Ох, і втомилися ж ми. Голова крутилася. Маму з покупками відправили додому на таксі, а ми з Наталкою вирішили прогулятися набережною. Погода в кінці травня була, ніби влітку.

Йдемо — на Наталку всі обертаються. Красуня незрівнянна. А вона й не помічає. Їли морозиво, сміялися, згадували майбутнє весілля.

Назустріч йшли дві циганки. Чіплялися до перехожих. Коли порівнялися з нами, товста перегородила дорогу і звернулася до Наталки:

— Ой, красуне, дай погадаю. Усю правду скажу, що тебе чекає, — солоденько промовила старша.

Друга циганка стояла осторонь. Негарна, худа та пласка. Чорні очі дивилися похмуро, а зуби такі великі, що рот не закривався. Я тоді подумала, що вона схожа на коня. Потім Наталка сказала, що те саме помітила.

— Я сама знаю, що мене чекає, — весело відповіла вона й облизнула морозиво.

Хотіли обійти, але циганка раптом схопила Наталку за зап’ястя, піднесла її долоню до очей, похитала головою й цокнула язиком.

— Весілля тебе чекає, золота.

— Це я й без вас знаю, — Наталка спробувала визволити руку, та та тримала міцно.

— Нам гадання не потрібне. У нас грошей немає, — втрутилася я.

— Радісне передбачення коштує грошей, а біда — дарма, — промовила циганка так, що аж мурашки побігли.

А сама дивилася на Наталку, ніби гіпнотизувала. Молодша в усмішку кривилася. А може, мені так здалося через її великий рот.

— Не слухай її, Наталко, ходімо, — знову потягнула я подругу.

— Любиш сильно, та щастя твоє нетривким буде. На весіллі з коня впадеш, хворітимеш. Вилікуєш біль біля моря. Заміж більше не підеш. Але щастя в сині знайдеш, — говорила циганка, не кліпаючи очима.

Потім відпустила руку й пішла геть. Молодша кинула на нас похмурий погляд і пішла слідом. Ми йшли мовчки, настрій зник. У вухах лунали слова.

— Наталко, ти що, повірила? Ти ж не збираєшся в білій сукні сідати на коня? Ми ж на авто поїдемо до ЗАГСу. Вона ж твою долоню секунду дивилася — нічого не могла побачити, — намагалася я відвести думки подруги.

— Справді. На жодного коня я не сяду, — наче прокинулася Наталка.

— Вона наговорила дурниць, бо грошей не дістала, — сказала я баІ тепер, коли Софійка сиділа на березі моря, слухаючи весняний шепіт хвиль, вона зрозуміла, що життя іноді дарує несподівані подарунки саме тоді, коли здається, що все втрачено.