Сила однієї любові

Оксана зранку почувалась нездужаюче. За вікном сипів сніг. Вона зраділа, що вчора встигла до магазину, бо сьогодні довелося б продиратися крізь замети, що з її хворими ногами було б справжнім випробуванням. До того ж, здавалося, знову підскочив тиск. Вона прийняла пігулку, лігла на диван і заплющила очі.

«Що це я лежу? Треба ж борщ варити», — подумала вона, але підвестися не вистачало сил.

Так уже повелося, що першого січня до неї на обід приходив син із дружиною. А раніше, коли Олег був маленьким, ще й з онуком. І завжди з порогу питав: «Мамо, а борщ є? Уже набридли олів’є». Оксана вирішила, що ще трохи полежить і почне готувати. Встигне. Прислухалася до себе. Здається, голова трохи відпустила.

Вона розплющила очі й подивилася на фотографію чоловіка на стіні. Спеціально повісила так, щоб, засинаючи й прокидаючись, бачити його. Сім років минуло, а звикнути так і не змогла. Часто згадувала й розмовляла з ним, дивлячись на портрет.

— Важко мені без тебе, Богдане, — промовила вона вголос.

«А пам’ятаєш, як ти прийшов із роботи без подарунка на мій день народження? Квіти сховав під плащем на вішалці. Навмисне повільно роздягався, щоб я вийшла до тебе й запитала, чого це ти так довго мішкаєш?

А ти сказав, що зарплату втратив. Зайшов у магазин, поки вибирав мені подарунок, хтось витягнув гаманець із кишені. Як же я розлютилася на тебе тоді. Адже відчувала підступ, знала твій нестерпний характер — і все ж потрапила на твою вудочку.

І який же ти був упертий — доводити до кінця все, що задумав. Я вже міркувала, як перебитися місяць без грошей.

Прийшли гості: син із дружиною, твій друг Ярослав із дружиною, моя подруга Мар’янка. Сіли за стіл, розлили вино, ти сказав тост, а потім подарував мені коробочку із золотими сережками. Мені тоді п’ятдесят виповнилося. І як же було прикро, що ледь не кинула в тебе тією самою коробочкою. А ти лише сміявся, радів, що знову вдалося мене розіграти». — Оксана докірливо глянула на портрет чоловіка.

«А як ключі в снігу впустив, пам’ятаєш? Як довго ми їх шукали разом! Сусіди вийшли допомогти. А потім ти їх підкинув, щоб я знайшла. Скільки разів питала — так і не зізнався, що це був жарт. Перед сусідами соромно було? Вони б не зрозуміли. Не тільки мені діставалося, а й дітям…» — вела Оксана безмовну розмову із чоловіком.

Богдан із фотографії слухав уважно. Рідкісний знімок, де він був серйозний. Зазвичай він лукаво посміхався. Оксана зітхнула й сіла на дивані. Голова трохи затихла.

Вона пішла на кухню й почала варити борщ. Кожен рух відгукувався болям у колінах. Вона готувала й згадувала…

***

То був теплий серпневий день. Молоденька Оксана сиділа в білій весільній сукні перед дзеркалом. Подруга Мар’янка укладала їй волосся. Вона вчилася на перукарку у місті. Оксані не сиділося спокійно. То щасливо посміхалася, то замислено завмирала.

Ось-ось приїде наречений, а вона досі не була впевнена, що правильно зробила, послухавши матір.

— У Степана родина господарна, двір великий, сам хлопець працьовитий. А за кого ще в нашому селі вийдеш? Міським хлопцям своїх дівчат вистачає, — умовляла мати.

І Оксана погодилася. Двадцять уже — час заміж. Мар’янка розхвалювала її наряд,