Головний герой історії

На початку листопада різко похолодало. З неба сипала дрібна колюча крупа, вітер зривав шапки й розпашовував пола пальто. Оксана зраділа, що в неї пальто на блискавці. Але вітер продував наскрізь, не кажучи вже про ноги у коротких чобітках і тонких колготах. Оксана втулила голову в плечі, стоячи на зупинці, і нагадувала насупленого горобця. А автобуса все не було.

Біля тротуару зупинився іномарка, і водій подав сигнал. Люди на зупинці переглянулися, і всі чомусь подивилися на Оксану. Вона підійшла до машини. Вікно опустилося, і Оксана впізнала чоловіка з роботи.

— Сідайте швидше, а то зовсім замерзнете. Автобус ще далеко, — сказав він і посміхнувся.

Оксана, не роздумуючи, сіла на пасажирське сидіння. У салоні було тепло, і не було чути завивання вітру.

— Дякую, — сказала вона, влаштовуючись зручніше.

— Та годі. Щодня цією дорогою їжджу, а вас ніколи не бачив.

— А я раніше виходжу, просто сьогодні трохи затрималася, — відповіла Оксана.

Ярослав давно помічав цю спокійну жінку. Коли заходив у бухгалтерію, вона привітно віталася й знову схиляла голову до паперів на столі. Не пліткувала, не загравала з чоловіками, як інші. Побачивши її на зупинці, він зрадів — цілих п’ятнадцять хвилин вона буде поруч із ним у машині.

Колись Олена була такою ж скромною й тихою. Але після весілля наче змінилася. Стала примхливою, дратувалася з будь-якого приводу. Ярослав спершу думав, що вагітність так на неї вплинула. Потім народилася донечка, і стало ще гірше. Вічно незадоволена, вона нарікала, що Ярослав мало заробляє, що в інших чоловіки як чоловіки, а їй не пощастило. Що подруга Тетянка купила нову шубу, а Мар’янка поїхала на Тенерифе…

— Погасимо іпотеку, усе в нас буде, — заспокоював Ярослав дружину.

— До пенсії чекати? — кричала вона, і все починалося спочатку.

Одного разу Ярослав йшов додому після роботи вже в темряві. Світло з вікон ледве освітлювало двір. Біля під’їзду зупинилася машина, з якої випорхнула жінка, махнула водію й щасливо розсміялася.

За цим сміхом Ярослав і впізнав дружину. Йому стало так погано, що аж жах. Зрозумів, що чіплялася до нього, бо знайшла кращого й багатшого. Коли зайшов у під’їзд, на сходах ще лунав швидкий стук її підборів, лишався знайомий запах дорогих духів.

Скандалу влаштовувати не став. Просто зібрав речі.

— Іди й не повертайся! — крикнула зі спальні дружина.

Донька кинулася до батька, обійняла.

— Тату, не йди!

— Софійко, я не від тебе йду. Я завжди буду твоїм татом.

Доньку він дійсно безумно любив.

У передпокої з’явилася дружина, стала в дверях, схрестивши руки на грудях.

— Квартиру не віддам, не сподівайся, — різко сказала вона.

Ярослав різко повернувся до неї.

— Я всі ці роки платив іпотеку. Мені теж треба десь жити.

— Нормальні мужики, йдучи, усе дружинам із дітьми лишають, — знизила вона.

— А я ненормальний. — Ярослав вийшов із квартири.

На суді Ярослав мовчки слухав, палаючи від сорому, як дружина звинувачувала його в тому, що грошей не приносить додому, що в обірках ходити доводиться, що не допомагає, а вона як білка в колесі крутиться. Суддя не витримала й докорила дружині, що на ній дороге брендове плаття й італійські чоботи. А шуби в неї теж немає. Розлучили їх швидко.

А от квартиру розмінювали довго. Дружині не подобалися варіанти, які пропонував ріелтор. Але зрештою вона зупинилася на квартирі з великою кухнею у тому ж районі, а Ярославу дісталася крихітна запущена однушка на околиці міста. Після роботи він робив ремонт, відволікаючись від важких думок і не дозволяючи тузі роз’їдати душу.

Одного разу не витримав, зустрів Софійку біля школи. Та зраділа, обійняла, розплакалася. Серце Ярослава розривалося від любові й жалю до доньки. Подзвонив дружині й попросив відпустити Софійку до нього у вихідні хоча б на кілька годин. Думав, влаштує черговий скандал. Але вона несподівано ласкаво погодилася. Це давало їй можливість займатися собою й влаштовувати особисте життя.

Так і возив доньку до себе у вихідні або водив у кіно, якщо погода була гарна.

Ярослав поглянув на Оксану. Вона дивилася перед собою, про щось думаючи. Біля будинку бухгалтерії вийшла з машини й знову стримано подякувала, без жеманства й загравань.

Після роботи він чекав її на зупинці й відвіз додому.

— О котрій ви виходите з дому? — запитав Ярослав, коли Оксана збиралася вийти з машини.

— Ви мене так зіпсуєте. До хорошого швидко звикаєш, — усміхнулася вона і вийшла.

Наступного дня він чекав її біля зупинки. Так і почав спочатку возити на роботу, потімТак і пішли вони далі разом, знаючи, що найголовніше — це змога чути один одного.