Новорічне щастя на вигідних умовах

— Дякую, мамо. — Роман встав із-за столу та потягнувся. — Я трохи проїдусь. Не хвилюйся, буду обережним, до того ж машин увечері вже небагато.

— Відколи купив авто, так усі дні з ним проводиш. А тобі ж вже час сім’ю заводити. Як то кажуть, у чоловіка машина — перша кохана.

— Мамо, годі, — Роман підійшов і обійняв її. — Ти ж знаєш, як я мріяв про власне авто. Накатаюсь, насолоджусь, тоді й про сім’ю думатиму. Чесно-чесно.

— Гаразд. Тобі майже тридцять, а ти в машинки граєшся. — Мати потерла його по голові. — Іди вже.

Роман вийшов із під’їзду, підійшов до своєї машини та струснув пухкі сніжинки з лобового скла. Посвідчення водія він отримав давно, батько дозволяв йому керувати старим «Запорожцем», поки той не розбився. Досвіду вистачало. Просто Роман ще не натішився відчуттям власної автівки.

Він довго збирав гроші, ретельно вибирав. І тепер кожного вечора їздив містом, іноді виїжджаючи на трасу. Якщо хтось голосував на дорозі, Роман підвозив і грошей не брав.

Він сів за кермо, повернув ключ запалювання із задоволенням послухав, як заурчав двигун. Потім додав гучності радіо й повільно виїхав із двору.

У світлі фар миготіли сніжинки, що падали на вітрове скло. Зима цього року почалася різко, і за кілька днів навалило чимало снігу. Роман їхав без мети, петляючи вулицями. На одній із них він побачив жінку з дитиною, яка голосувала. Він зменшив гучність, зупинився та опустив пасажирське вікно.

— До вулиці Будівельників підвезете? — Жінка заглянула у вікно. Вона була молодою й гарненькою.

— Сідайте, — Роман кивнув на пасажирське сидіння.

— А скільки це коштуватиме? Їхати ж далеко, — запитала вона, все ще стоячи біля вікна.

— Не хвилюйтеся. Я з гарних дівчат грошей не беру. — Але, побачивши, як вона відіпхнулася, поспішив додати: — Сто гривень вас влаштує? Та сідайте вже, я не кусаюсь, — засміявся він.

Молода жінка відкрила задні двері й пропустила вперед сина років п’яти, потім сіла поруч із ним. Роман виїхав на головну дорогу.

— А скільки у вас кінських сил? — запитав хлопчик за спиною Романа.

— Кінських сил? — перепитав він. — А я не знаю.

— Як це не знаєте? — допитувався цікавий пасажир.

— Розумієш, коли я купував машину, то вибирав її за зовнішнім виглядом, щоб у ній було комфортно сидіти. А потужність двигуна мене не дуже цікавила. А ти, як бачу, розбираєшся? — Серйозно зауважив Роман.

— Розбираюся, — відповів хлопчик діловитим тоном.

— А як тебе звуть, експерт з машин? — засміявся Роман.

— Ярослав. А вас?

— Ого, який дорослий. А мене — Роман. Вибач, друже, руку не можу потиснути. — Романа тішила розмова з хлопчиком.

— Годі, Ярику. Не відволікай дядька, — сказала мати.

— Та нехай говорить. Гарний у вас син. Ярослав — ясний слав. Навіть каламбур вийшов. — Роман глянув у дзеркало заднього виду й зустрівся поглядом із жінкою. У грудях, там, де б’ється сердце, стало тепло й радісно.

Нічне місто освічували яскраві вивіски та ліхтарі. Біля великих торгових центрів уже стояли ялинки, що миготіли тисячами вогників. До Нового року лишався місяць, але в повітрі вже відчувалося свято.

— Зупиніться біля цього будинку, — почувся голос іззаду.

— Може, до підвходу підвезу? — Роман знову глянув у дзеркало, але погляд жінки був спрямований убік.

Він зупинився на початку довгого дев’ятиповерхівки.

Жінка вийшла, тримаючи двері, і чекала сина.

— Ярославе, рушай швидше, — поспішила вона.

— А ти завтра за мною приїдеш? — спитав хлопчик плаксиво.

— Я тебе заберу в неділю. І не плач, а то ніс закладе. Я, до речі, поспішаю. Виходь, — підвищила голос мати.

Ярослав неохоче й повільно почав вилазити. Роман вийшов із машини.

— Ось. — Жінка простягнула йому сто гривень.

Роман узяв купюру, склав її навпіл і поклав у кишеню.

— Я збережу її як талісман, — серйозно сказав він і простягнув руку хлопчикові. — Бувай.

— Бувай, — Ярослав поклав свою маленьку теплу долоню в його руку.

— Усе, йдемо. Бабуся вже чекає. — Жінка повела сина.

Через кілька кроків Ярослав озирнувся, і Роман помахав йому. Він побачив, як до них підійшов чоловік із припаркованої машини. Той поцілував маму хлопчика, а потім простягнув руку Ярославу. Але той різко відвернувся.

«У мами побачення, а син ревнує. І з маминим другом у нього не склалося», — подумав Роман, і ця думка його зраділа.

Він сів у машину і додав гучності. Зазвучав голос Квіткової: *«Мила, мила, мила! Янгол мій земний, тільки раз був щасливий я — в деньВідтоді кожен Новий рік вони зустрічали разом, бо та випадкова зустріч у зимовому місті виявилася початком їхньої спільної долі, яка навчила їх вірити в дива та знаходити щастя там, де його не чекаєш.