Другий шанс

**Другий шанс**

Галина Михайлівна була звичайною бабусею — зі своїми дрібними слабкостями та вадами. Але Сашко кохав її беззастережно. Батька свого він не пам’ятав, хоча бабуся й казала, що краще б його взагалі не було. На додаткові запитання хлопчика вона лише хитро посміхалась: «Підростеш — зрозумієш». І Сашко ріс, не докучав розпитуваннями, намагаючись самому доходити до суті речей.

У п’ять років бабуся забрала його до себе, і з того часу мама з’являлася в його житті лише епізодично — між черговими претендентами на руку і серце.

Одного разу, коли мама знову прийшла забрати Сашка, бабуся відправила його до кімнати. Він тихенько грався, але одночасно прислухався до розмови на кухні. Спочатку нічого не було чути, а потім мама почала кричати, і бабуся теж підвищила голос.

— Скільки можна? Хлопчикові потрібна мати, а не розфарбована вітрогонка! — гарчала бабуся.

— А мені, що, себе заживо сховати? Я ж шукаю чоловіка і батька для сина, на всяк випадок нагадую! — відповідала мати.

— Там, де ти шукаєш, нормальних батьків не водяться. Та й рідкий чоловік полюбить чуже дитя. Своїх-то кидають, а чужих і подавно.

— Тобі не зрозуміти… Ти… — і тут мама вигукнула в бік бабусі такі слова, значення яких Сашко не знав, але відчував, що вони дуже образливі.

Бабуся так і вирішила й вигнала маму знову.

Вона зайшла до кімнати вся нервова, торкнулася його короткої стрижки і вийшла, грюкнувши дверима.

Зникала вона тижднів на три, а потім з’являлася знову — то радісна, то зла, залежно від успіхів у пошуках нового чоловіка.

Після її візитів у Сашка на речах і волоссі залишався запах парфумів, і він принюхувався, згадуючи.

З часом він почав боятися цих візитів. Після них бабуся приймала якісь неприємно пахучі краплі, брязкала посудом і нарікала, що виростила не дочку, а безсердечну зозулю, яка кинула власну дитину. Бурчала, що в неї більше немає сил, і в наступний раз віддасть його матері… Сашко сидів у кімнаті, чекаючи, коли вщухне буря.

А потім бабуся приходила до нього, ставила на стіл тарілку з теплими млинцями або пампушками і говорила втішливо:

— Чого притих? Злякався? Не бійся, я тебе не віддам. І не ображайся на мене.

Сашко все розумів і не ображався. Коли йому було погано, він йшов до бабусі потишитися, а вона його заспокоювала. Але бабуся не могла скаржитися восьмирічному хлопчикові. Як він її розважить? Тому Сашко терпляче слухав її бурчання і мр— Сашко далі чекав, коли його мама нарешті використає другий шанс, який він так щиро їй подарував.