Село біля моря

Ось адаптована історія:

Маленьке містечко біля моря

Вечір опустився на приморське містечко. Осінь тут ще не відчувалася, хіба що відпочивальників поменшало. Богдан був із тих, хто не любив пляжну метушню та спеку. Тому для поїздки до моря він вибрав саме жовтень. Ще тепле море, можна купатися, а ночі вже прохолодні та свіжі. Та й була в нього ще одна причина сюди повернутися.

Він йшов повільно, вдивляючись у назви вулиць. Думав, що все згадає, але нічого не пізнавав. Біля потрібного будинку зупинився, вийняв з кишені папірець із адресою. Все вірно. Адреса та сама, тільки замість одноповерхових хат тепер стояв двоповерховий будиночок із гострою дахівкою. Крізь металеву огорожу було видно доглянутий двір із деревами, обвішаними хурмою, яблуками та цитринами.

Богдан скинув з плеча спортивну сумку, витер обличчя хустинкою. У глибині саду жінка знімала білизну з мотузки. Він побачив її зіспини. «Невже її мати ще жива?» — подумав він. Жінка підняла таз і вже збиралася йти. Богдан набрав повні легені повітря й голосно покликав:

— Господиня! Кімнату здаєте?

Вона обернулася, подивилася на нього і підійшла до калітки. Він помилився — жінка була його ровесницею.

— Ви хочете зняти кімнату? — запитала вона, примруживши очі.

— Так. Знайомі відпочивали у вас влітку, порадили звернутися, — збрехав він.

— Чому так пізно? Сезон уже майже скінчився.

— Мені ідеально. Не люблю спеки, — Богдан усміхнувся. — То ви здасте?

— Звісно. Всі вільні, — відповіла жінка, поставила таз і відчинила калітку. — Заходьте, двері не замкнені.

Він пройшов повз неї, зупинився біля порога.

— Заходьте, — повторила вона.

Усередині було світло, чисто, меблі нові й затишні. Нічого спільного з тим, що він пам’ятав.

— Ваша кімната на другому поверсі, — провела вона його вгору.

Сходи ледве скрипіли під його вагою. Раніше тут не було другого поверху.

— Двері праворуч. Надовго приїхали? Ванна поруч — одна на три кімнати, але зараз ви будете самі.

Кімната була невеликою, але затишною. За вікном видно було море, над яким палав малиновий захід.

— Ніби в казці, — вирвалося в Богдана.

— Ваші знайомі попередили про оплату? Зараз не сезон — ціна нижча. Харчування окремо.

— Мене все влаштовує. — Він обернувся і посміхнувся. — Як до вас звертатися?

— Називайте Соломією. А вас?

— Бо… Богдан, — ледь запнувшись, відповів він.

«Соломія. Невже це та сама Соломія? Як же вона змінилася… А що я очікав? Що через сорок років вона залишиться тією самою дівчиною?»

— Ви раніше не бували у нас? — запитала вона, ніби почула його думки. — Ви так дивитеся…

— Не думаю. У цьому будинку точно вперше, — він оглянув кімнату.

— Вечеряти будете?

— Якщо вам не важко.

— Звісно ні. За двадцять хвилин спускайтеся вниз.

Богдан сів на ліжко. Воно було м’яким і не заскрипіло. Сорок років тому він жив унизу, у маленькій кімнатці. Тоді другого поверху ще не було.

«Не впізнала. Ну й не дивно — сорок років минуло. Вона, мабуть, і не згадувала мене. Потовстіла, постаріла. Якби зустрів на вулиці, ніколи б не впізнав. Ох, Соломіє, скільки води втекло…»

***

Тоді вони втрьох — він із друзями — приїхали в це містечко на Азовському морі. Повинна була їхати його Оля, але перед самим виїздом вони посварилися. Він побачив її з іншим, влаштував сцену, і Оля сказала, що нікуди з ним не поїде. Богдан хотів відмовитися від поїздки, але друг умовив поїхати, щоб розвіятися.

Жили вони в одній кімнаті — він, друг і його дівчина Мар’яна. В сезон вільного житла було мало. Богдан гуляв допізна, щоб дати їм побыти наодинці. На пляжі теж відходив далі.

Так він зустрів Соломію. Вона теж плавала подалі від натовпу. Познайомились. Вона сказала, що місцева, приїхала на канікули до мами.

— Проведу тебе? — він кинувся за своїми речами.

По дорозі запитав, чи здає її мама кімнату.

— Так, майже всі тут здають. Тобі не подобається, де ти живеш?

— Живу з другом і його дівчиною — незручно всім.

— Переходь до нас, — запропонувала вона.

Богдан погодився, навіть не подивившись кімнату. Вона виявилася маленькою, але коштувала дорожче. Друзі намагалися його втримати.

— У мене там інтерес, — відповів він ухильно.

Ті два тижні промайнули. Він майже не згадував Олю. Соломія була милою, закоханою в нього. Тоді йому здавалося, що й він її кохає.

Перед від’їздом вони обмінялися номерами, пообіцяли побачитися. Соломія бігла за поїздом і махала йому. А він мов хотів вистрибнути з вагону і залишитися.

Дорогою Богдан лежав на верхніПо поверненні додому він розставив по полицях банки з варенням, що Соломія дала йому в дорогу, і раптом відчув, ніби крихітна частка того літа назавжди залишилася з ним.