І що ж ти в ньому побачила?

Отже, що ти в ньому знайшла?

Оля вийшла з магазину й спускалася сходами, коли перед нею зупинився червоний іномарковий автомобіль. З нього вийшла молода жінка. Подих вітру підхопив полотнище її сукні, обернувши його дзвоном, а пасмо волосся закрило їй обличчя. Вона звичним рухом відкинула волосся назад, притиснула сукню й пройшла повз Олю.

— Іра?! Ірко! — гукнула їй Оля.

Ірина озирнулась, шукаючи очима, хто ж її кличе, й зупинила погляд на Олі. Хвилину вони мовчки дивилися одна на одну.

— Ти мене не пізнала? — Оля знову піднялася до дверей магазину. — Я ж Оля, Оля Шевченко.

— Оля… Справді, не впізнала. Житимеш довго,— урівноважено відповіла Ірина.

— Дивлюся, ти йдеш… — Оля потягнула Ірину вбік. — Давай відійдемо, заважаємо. Яка ж ти стала!

Ірина знисходило посміхнулася.

— Ти тут поруч живеш? — запитала вона.

— Ні, працюю. Вийшла в магазин у перерві. А ти?

— Слухай, чого ми тут стоїмо? У тебе ж є час? Зайдемо в кафе, поговоримо. Коли ще зустрінемося?

— Давай,— згоджується Оля.

Вони зайшли в мале, напівпусте кафе у сусідньому будинку, більше схоже на заїжджий двір. Сіли біля вікна. Ірина підкликала офіціантку. Та, жуючи жуйку, неохоче підійшла й кинула на стіл латоване меню.

— Не треба,— відсунула його Ірина.— Два салати, два бісквітних тістечка й чай. І швидше.

Ірина перевела погляд на Олю й усміхнулася. Офіціантка пішла, покахуючи вузькими стегнами.

— Ну, як життя? — Ірина зручніше влаштувалася на пластиковому стільці.

— Нормально. Була заміжня, але ненадовго. Дітей немає. Бачу, у тебе все чудово,— відповіла Оля.

— Не скаржуся,— засміялася Ірина й показала обручку на правій руці.

— А діти? — поцікавилася Оля.

Прийшла офіціантка, поставила на стіл тарілки з крихітними тістечками, чашки й маленький фарфоровий чайничок.

— Слухай, а твої батьки живі? — раптом запитала Ірина, коли офіціантка пішла.

— Тато помер кілька років тому, а мама… Вона ще жива, але зламалася після його смерті,— сумно сказала Оля й покрутила чашечку на блюдці.

Ірина налила гарячий чай. Запахло м’ятою.

— Шкода. Мені так подобалися твої батьки. Не те, що моя мати. Завжди всім невдоволена, ласкового слова від неї не почуєш. Не дивно, що від неї тато пішов. А як мені подобалося в тебе вдома… Тихо й спокійно.— В очах Ірини заблищали спогади.

Оля зітхнула…

***

Вони жили з Андрієм в одному під’їзді: Оля — на четвертому поверсі, а Андрій — на третьому. Спочатку ходили разом у дитячий садок, потім опинилися в одному класі. У Андрія батько пив і часто влаштовував скандали. Хлопець тікав до Олі.

У дев’ятому класі до них прийшла нова дівчина. Її батьки розлучилися, і після обміну квартири вона з матір’ю переїхала до сусіднього будинку. Яскрава й гарна Ірина одразу привернула увагу Андрія. Оля ревнувала й хвилювалася. Раніше вони ходили до школи разом, а тепер…

— Ти що? Щось забув? — запитала Оля, коли Андрій зупинився посеред двору.

— Давай почекаємо.

— Кого? — Оля почала дратуватися.

У цю мить двері сусіднього під’їзду відчинилися, і вийшла Ірина. Вона підбігла до них, усміхаючись і дивлячись тільки на Андрія. Поруч з нею Андрій ставав жартівливим і балакучим, і Оля не впізнавала його. Він розповідав щось, сипав жартами. Ірина голосно сміялася, а сумна Оля йшла поруч.

Після уроків Андрій біг до роздягальні, одягався й чекав Ірину з її курткою в руках. Вони йшли додому разом, забувши про Олю. На перервах Ірина спокійно балакала з нею, ніби нічого не сталося.

Одного разу вони втрьох пішли в кіно. Коли закінчився сеанс і запалилося світло, Оля помітила, що Ірина й Андрій тримаються за руки. Так вони йшли аж до дому. Оля відстала, а вони навіть не помітили. Більше вона з ними нікуди не ходила.

Після школи вони розійшлися: Оля вступила до університету на економічний, Андрій — до технікуму, а Ірина — у швейне училище.

Взимку Оля захворіла, кілька днів не була на заняттях. Надворі йшов сніг, наближався Новий рік. Вона дивилася у вікно на завіяний двір і раптом побачила Ірину. Та швидко йшла до її під’їзду. Оля подумала, що Ірина йде до неї, відчинила двері й стала чекати. Але кроки затихли на поверсі нижче. Донісся голос Андрія: «Нарешті…» Двері захлопнулися…

Олю кинуло в жар. Вона сіла на тумбочку під вішалкою й заплакала. Виходило, Ірина приходила до Андрія, коли його батьків не було вдома. Від думки, чим вони там займалися, стало болюче.

Одного разу мати прийшла з магазину й розповіла, що зустріла матір Андрія. Та поскарОля стиснула в долоні записку з адресою, усміхнулася крізь сльози та звернула до будинку, де, нарешті, чекав той, кого вона кохала все життя.