Загадковий визволитель

Ще кілька десятків кілометрів залишалося до дому, коли в світлі фар з’явився червоний автомобіль із піднятим капотом. Біля нього метушився хлопець, розмахував руками. Зупинятися вночі на безлюдній дорозі — чиста дурість. Але над світанком небо вже світлішало, тому Тарас спинив машину. Не встиг він вийти, як відчув різкий удар по потилиці.

Прокинувся від того, що хтось шарпав його кишені. Спробував підвестись — на нього навалився чийсь важкий корпус. Мабуть, нападників було кілька, бо в бік влупили чоботом. Тарас застогнав від болю.

Тут же його почали бити з усіх боків — кулаками, ногами. Він згорнувся клубком, закрив голову руками. Удар у ребро був таким сильним, що він знову відключився.

Прокинувся від тихого скуйовдження поруч. Спершу подумав, що це він сам стогне. Але бійня вже скінчилася. Тарас пошевели́вся — і в ту ж мить вщерть холодний ніс штовхнув йому в щоку. Відкрив очі: над ним насторожено визирала морда пса. Спробував підвестись — пекучий біль у боці змусив застогнати. «Ребра зламані», — здогадався він. Думки перемішувалися повільно, наче голова була набита ватою. Собака знову заскурчав.

Наступного разу прокинувся вже в машині: гудів мотор, його тіло хиталося на нерівностях дороги.

— Опам’ятався? Терпи, хлопче, місто вже близько, — почув він незрозумілий голос — то жіночий, то чоловічий.

Тарас навіть не спробував розплющити очі — наче свинцева вага придавила повіки. Хотілося лише одного: провалитись назад у безпам’ятство. Проте різкий поштовх знову повернув його до реальності. Тепер його кудись несли. Він ледве відкрив очі — яскраве світло вдарило в зіниці, як ножем.

— О, притомився! — лунав дзвінкий дівочий голос.

Тарас знову спробував подивитися. У мерехтінні ламп маячив чийсь обличчя. Трохи не знудило від запаморочення. Рух раптом припинився. Над ним нахилилася постать — дідусь із сивою борідкою-язичком.

— Як тебе звуть, сину? Пам’ятаєш, що сталося? — запитав він, немов іздалека.

— Тарас Шевченко. Мене… — ледве рухомилися розбиті губи, але його зрозуміли.

— Так… Добре тебе відпрацювали.

— Машина… — прохрипів Тарас. Кожен вдих відчувався ножем у бік.

— Поруч не було жодної машини. Лиш пес. Він тебе й виратував. Спокій, краще поспи, — сказав дідусь, і Тарас одразу ж послухняно занурився у сон.

Прокинувся з яснішою головою. Чув приглушену розмову біля ліжка.

— Прийшов до тямки. Чуєш мене? Я капітан Коваленко, поліція. Можеш говорити? Треба задати кілька запитань.

Тарас почув і навіть, здається, розповів, як зупинився на дорозі, як його били, назвав номер свого авто…

— Це твій пес?

— У мене нема собаки, — здивовано відповів він.

— Та водій, що викликав «швидку», розповів — йому назустріч з лісу вибіг пес, майже під колеса. Він зупинився, а той привів його до яру, де ти лежав. Без пса тебе б ніхто не знайшов. Ну добре, підпиши тут. — Перед обличчям Тараса з’явився папірець, у пальці всунули ручку. Він підписав і безсило опустив руку.

— Що зі мною? — прошепотів він.

— Живий, і це головне. Два зламані ребра, пробита голова, синці та подряпини.

— Досить на сьогодні. Він стомився. Приходь завтра, — сказав знайомий голос. Тарас і справді відчув неможливу втому. Знову заснув.

У темряві прокинувся від тіней на стелі, що хиталися, як листя. Голова закрутилася, підступила нудота. Та думки стали чіткими. Згадав, як зупинився біля того червоного авто…

Наступного ранку прокинувся вдруге. У вікно світило сонце, співали птахи. Біль у тілі вщух.

— О, вдобридень! Вже можеш встати? — запитав лікар із борідкою-язичком.

— Так… — прохрипів Тарас.

— Давай допоможу. Акуратніше. — Лікар підхопив його під лікоть. — Тепер сідай. Не поспішай. Голова не крутиться? Тоді спускай ноги. Молодець.

Кім— Колись я був самотній, а тепер у мене є ти, Сол, — усміхнувся Тарас, гладячи пса по голові, і зрозумів, що саме цей хвістатий рятівник навчив його вірити в дива навіть посеред звичайного життя.