Тобто, на весілля не запрошуєш? Соромишся мене?

“Отже, на весілля не покличеш, доню? Соромишся мене?”

Оксана закохалася в одноклассника Ярика ще у випускному класі. Хлопець був звичайним, нічим не примітним. Але після літніх канікур раптом витягнувся, плечі стали ширші. Одного разу на фізкультурі вона підвернула ногу. Ярик на руках відніс її до медпункту. Вона пригорнулася до нього, раптом помітивши, який він сильний і гарний.

Відтоді вони вже не розлучалися. Навесні Оксана зрозуміла, що вагітна. Після випускних іспитів вони одружилися. Ярик не став вчитися далі — пішов працювати на будівництво. Перед самим Новим роком Оксана народила донечку Софійку. Ярик допомагав молодій дружині: гуляв із дочкою, поки Оксана стирала, готувала або просто висипалася. А навесні його забрали до армії.

А потім нова біда — батько раптом пішов від матері Оксани до іншої жінки. Мама не пережила. Стала згасати, втратила інтерес до життя. У неї виявили рак, і через два місяці вона померла. Оксана залишилася з малюком сама. Свекруха заходила іноді, докоряла, що вона себе запустила, у квартирі безлад, дитина недоглянута. Але допомогти не пропонувала.

Сусідка-старушка зжалилася над Оксаною. Попросила прибирати у себе квартиру і ходити за продуктами за скромну платню. Заодно погодилася приглядати за дівчинкою.

Оксана виживала, як могла. Нарешті Ярик повернувся з армії. Але він прийшов, щоб сказати, що їхній шлюб був помилкою, дитяче кохання минуло, і через юність вони наробили дурниць. Звинуватив її, що своєю вагітністю вона зв’язала йому руки. А йому треба вчитися далі.

Оксана залишилася одна з маленькою Софійкою. Нікого поруч, кому можна було б поскаржитися, попросити допомоги, поплакатися. Вона вибивалася з сил, сама піднімаючи доньку. А Софійка виросла справжньою красуню, відмінницею. Хлопці крутилися навколо неї. Але Софійка всіх відганяла.

— Ніхто не подобається? — питала Оксана.

— Чому ж? Подобається Тарас. Євген теж нічого. Але вони такі самі, як ми з тобою. Їхні батьки живуть із зарплати на зарплату. Не хочу так. Не хочу прожити життя в злиднях. Я гарна, а краса має ціну.

— Краса швидко минає, донечко. Я колись теж була гарненькою, а подивись, що зі мною стало. Як народила тебе — куди все поділося?

— Що ти порівнюєш мене із собою, мамо? Я не збираюся народжувати, принаймні, не скоро. Спочатку треба вдало вийти заміж — знайти заможного і успішного чоловіка, — перебила її Софійка.

— Та де ж ти його знайдеш, заможного? У нашому містечку пальців на одній руці більше, ніж багатих. Та й не в грошах щастя. Багатіж за собою беруть, на таких, як ти, й не подивляться, — пояснювала Оксана.

— А я й не збираюся тут лишатися. Школу закінчу — поїду вчитися до Києва. Там більше можливостей. До речі, мам, мені треба нове плаття. І туфлі. І модне пальто я в магазині побачила. Не можу ж я їхати в такому убожестві. — Софійка показала на гарне плаття, на яке Оксана копила кілька місяців.

І вона взяла ще підробіток. Додому приходила виснажена. Відразу падала спати. У всьому собі відмовляла, аби в Софійки було, як у всіх. Сусіди хвалили Оксану — яку розумницю й красуню виростила сама, без чоловіка. Оксана пишалася донькою, не кажучи, чим їй це коштувало.

Після школи Софійка поїхала до Києва, забравши у матері останні гроші. Вступила до університету. Додому дзвонила рідко, а на дзвінки Оксани відповідала стисло, що у неї все добре, немає часу, зайнята навчанням, просила надіслати грошей. За весь час навчання й двох тижнів не набереться, коли Софійка гостювала вдома. На останньому курсі раптом приїхала посеред семестру.

— Мам, я виходжу заміж. Батько мого Олега — бізнесмен. Живуть у величезному будинку. Я права отримала. Після весілля Олег мені машину купить… — захоплено розповідала донька.

Оксана раділа, бачачи, що в доньки справді все добре.

— Як я тобі”Але коли Оксана знову почула від Софійки знайомі слова про те, що «мати може лише заважати її щастю», вона лише посміхнулася, обійняла чоловіка й сказала: «Тепер я теж маю право на своє життя».”