Голос у голові: спроба знайти порятунок

“Виклич «швидку», – промовив чийсь голос у голові, і Богдан озирнувся навкруги.

Цю історію розповів мені знайомий.

Буває так, що людина розповідає про диво, яке з нею трапилося, а ми не віримо. Слухаємо, киваємо, а самі думаємо: «Нічого такого бути не могло». Вигадав, нафантазував, привиділось уві сні, бажання видав за дійсність. Які дива? Які ангели? Який Бог? Це все бабські казки, яким і вірити ніколи.

Звідки ж взятися чудесам у наш шалений інформаційний вік? І чому якомусь випадковому чоловікові воно явилося, а іншим — ні? Ось якби зі мною щось подібне сталося, тоді, може, й повірив би.

Так само міркував Богдан, двадцятивосьмирічний хлопець. Жив він із матір’ю, Олександрою Тихонівною. Батько помер, коли Богдану виповнилося десять. Одружуватися він не поспішав. Зустрічався з скромною дівчиною Олесею. Ось купить квартиру, щоб привести туди молоду дружину, тоді й одружаться. Не діло двом жінкам на одній кухні товчися. Знімати житло? Куди поспішати? Та й матір не хотів залишати саму.

Так, за сучасними мірками, трохи старомодний хлопець. Працював у сфері інформаційних технологій, а простіше — айтішником. Одного разу серед робочого дня йому подзвонила мати. Вона ніколи його без причини не турбувала. Якщо телефонувала — значить, щось трапилося незвичайне. І Богдан негайно відповів.

“Синочку, – голос у матері був слабкий, плаксивий. – Я ногу зламала. Так болить, – вона всхлипнула, – не можу рухнутися.”

“Ти де?” – занепокоївся Богдан так, що навіть схопився зі стільця.

“Біля нашого магазину «Сільпо» лежу. «Швидку» вже викликали. Телефонувала, щоб сказати тобі, а то всяке буває…”

“Мамо, я їду!” – І Богдан кинувся на допомогу.

Ще один дзвінок застав його вже в машині. Мати сказала, що її везуть до обласної лікарні. Богдан різко розвернув машину й поїхав у інший бік. Коли прибув до лікарні, матір уже відвезли до операційної. Кілька годин він просидів у коридорі, чекаючи кінця операції.

“Приходьте завтра, коли переведемо з реанімації до палати”, – сказав вийшовши до нього хірург.

Сонце вже хилилося до заходу, коли Богдан вийшов із лікарні. Дорогою додому заїхав до магазину, щоб купити матері сік і фрукти. Вийшов із торбами й помітив жінку, яка пройшла повз, хитаючись. Здивувався: жінка пристойного вигляду, але явно п’яна. Дійшов до машини й знову глянув у її бік.

А вона зупинилася, простягнула руку, ніби шукала опори, але не знайшла, захиталася й упала на асфальт. Богдан не роздумуючи кинувся до неї.

Поставив торби на землю, присіБогдан нахилився до жінки, прислухався до її дихання і, коли почув слабкий пульс, зрозумів, що іноді найголовніший голос – це тихий шепіт душі, який веде нас у найважливіші моменти життя.