Нотатка на магніті

**Щоденниковий запис**

Прокинувся я сьогодні, як завжди, о пів на сьому. За вікном ще темно, але внутрішній годинник не зраджував уже сорок років. Натягнув свій старенький халат і попрямував до кухні готувати каву.

На холодильнику висів аркушик паперу, притиснутий магнітиком у вигляді калини. Дивно — учора ввечері його тут не було. Я зняв його й увімкнув світло. Почерк незнайомий, нерівний, наче писала людина лівою рукою.

«Пане Василю Григоровичу! Перепрошую за турботу. Я ваша сусідка з квартири навпроти. Звуть мене Оксана. Дуже соромлюся, але звернутися більше нікуди. Чи можна позичити трошки цукру? Обов’язково поверну. Квартира 52. Дякую. Оксана Петрівна Коваленко.»

Я насупився. Сусідка з п’ятдесят другої? Але там же живе родина з дітьми — Марченки. Я точно знав усіх мешканців під’їзду, адже був головою ОСББ вже вісім років.

Кавник закипів. Я відклав записку й готував сніданок. На душі було неспокійно. Як ця Оксана опинилася в квартирі? Чому я не чув, що Марченки виїхали?

Після сніданку я вийшов у під’їзд. Послухав біля дверей п’ятдесят другої — тихо. Жодних дитячих голосів, тільки ледве чутний гул телевізора. Непевно натиснув дзвінок.

— Хто там? — почув сипливий жіночий голос.

— Василь Григорович із п’ятдесят першої. Ви записку залишали про цукор?

Замок клацнув, двері відчинилися на ланцюжку. У щілині виглянуло зморшкувате обличчя з настороженим поглядом.

— Це ви Василь Григорович? — недовіро спитала жінка.

— Я. А ви Оксана Петрівна?

— Так. Заходьте, будь ласка.

Ланцюжок зняли, і я увійшов. Оглядівся — все змінилося. Жодних іграшок, яскравих шпалер, родинних фото. Скромно, чисто, але дуже по-старому.

— Сідайте, — запропонувала господиня. — Кави хочете?

— Дякую, не відмовлюсь.

Оксана Петрівна виглядала на сімдесят з гаком. Сиве волосся охайно зачесане, на обличчі глибокі зморшки, але очі живі й уважні.

— Перепрошую за клопіт, — сказала вона, готуючи каву. — Цукор закінчився, а в магазин іти страшно. Ноги вже не ті.

— Та нічого. Але скажіть, де ж Марченки? Вони виїхали?

Вона завмерла з чашкою в руках.

— Марченки? Не знаю таких. Я тут живу вже давно.

— Як давно?

— Та вже років із п’ятнадцять. А то й більше.

У мене трохи закрутилася голова. П’ятнадцять років? Та ж я бачив Марченків торік! Мати везла дитину в колясці, а старший син грався у дворі.

— Оксано Петрівно, а як ви записку на мій холодильник прикріпили? Я ж двері замикаю.

Вона здивовано моргнула.

— Яку записку?

— Ту, що ви вчора залишили. Про цукор.

— Я нічого не залишала. Про що ви?

Я дістав із кишені той аркушик і показав його.

— Ось. Тут ваше ім’я.

Вона взяла його, довго розглядала.

— Не моя, — нарешті сказала. — Я такого не писала.

— Але ж тут чітко: Оксана Петрівна Коваленко.

— Так, Коваленко — це я. Але записку не писала. Може, хтось пожартував?

Я почувався спантеличеним. Вона здавалася щирою, але хто тоді залишив записку? І як вона опинилася в моїй квартирі?

— Знаєте що, — підвівся я, — принесу вам цукор. А записку залиште собі, раптом щось згадаєте.

— Дуже дякую. Ви дуже добрий.

Повернувшись додому, я насипав цукру в склянку й поніс сусідці.

— Оксано Петрівно, можу вас дещо запитати?

— Звісно.

— Ви пам’ятаєте родину Марченків? Чоловік, дружина, двоє дітей. Вони жили в цій квартирі.

Вона задумливо похитала головою.

— Ні, не пам’ятаю. Хоча… Стоп. Здається, раніше тут хтось був. Але я погано пам’ятаю. Голова вже не та.

— А ви із сусідами спілкуєтеся?

— Майже ні з ким. Усі заняті, працюють. Хіба дядько Іван із першого поверху інколи заходить, продукти приносить.

Я знав дядька Івана. Він жив у будинку ще з моїх дитячих років.

— Дякую за цукор, — сказала Оксана Петрівна. — Я обов’язково поверну.

— Та не треба.

Я спустився до дядька Івана. Він відчинив відразу — мабуть, сидів вдома.

— О, Василю! Заходь. Кави будеш?

— Дякую, не треба. Скажи, а хто живе в п’ятдесят другій?

— Як хто? Оксана Петрівна. Добра жінка, тільки хвора.

— А Марченки де?

— Які Марченки?

— Ну ті, що раніше там жили. З дітьми.

Дядько Іван подивився на мене пильно.

— Василю, ти добре почуваєшся? Ніяких Марченків у нас не було. Оксана Петрівна там живе вже років двадцять.

— Та я ж їх бачив! Нещодавно!

— Може, ти когось із кимось переплутав? Вік, знаєш, штука серйозна.

У мене підкосились ноги. Невже дядько Іван правий? Невже я все вигадав?

— А що з Оксаною Петрівною? Ти казав, вона хвора.

— ТакЯ повернувся додому з тяжким почуттям, але через тиждень на холодильнику знову з’явилася записка — цього разу від сина, і я вирішив, що найкраще просто прийняти те, чого не можу зрозуміти, та жити далі.