Connect with us

З життя

Нотатка на магніті

Published

on

**Щоденниковий запис**

Прокинувся я сьогодні, як завжди, о пів на сьому. За вікном ще темно, але внутрішній годинник не зраджував уже сорок років. Натягнув свій старенький халат і попрямував до кухні готувати каву.

На холодильнику висів аркушик паперу, притиснутий магнітиком у вигляді калини. Дивно — учора ввечері його тут не було. Я зняв його й увімкнув світло. Почерк незнайомий, нерівний, наче писала людина лівою рукою.

«Пане Василю Григоровичу! Перепрошую за турботу. Я ваша сусідка з квартири навпроти. Звуть мене Оксана. Дуже соромлюся, але звернутися більше нікуди. Чи можна позичити трошки цукру? Обов’язково поверну. Квартира 52. Дякую. Оксана Петрівна Коваленко.»

Я насупився. Сусідка з п’ятдесят другої? Але там же живе родина з дітьми — Марченки. Я точно знав усіх мешканців під’їзду, адже був головою ОСББ вже вісім років.

Кавник закипів. Я відклав записку й готував сніданок. На душі було неспокійно. Як ця Оксана опинилася в квартирі? Чому я не чув, що Марченки виїхали?

Після сніданку я вийшов у під’їзд. Послухав біля дверей п’ятдесят другої — тихо. Жодних дитячих голосів, тільки ледве чутний гул телевізора. Непевно натиснув дзвінок.

— Хто там? — почув сипливий жіночий голос.

— Василь Григорович із п’ятдесят першої. Ви записку залишали про цукор?

Замок клацнув, двері відчинилися на ланцюжку. У щілині виглянуло зморшкувате обличчя з настороженим поглядом.

— Це ви Василь Григорович? — недовіро спитала жінка.

— Я. А ви Оксана Петрівна?

— Так. Заходьте, будь ласка.

Ланцюжок зняли, і я увійшов. Оглядівся — все змінилося. Жодних іграшок, яскравих шпалер, родинних фото. Скромно, чисто, але дуже по-старому.

— Сідайте, — запропонувала господиня. — Кави хочете?

— Дякую, не відмовлюсь.

Оксана Петрівна виглядала на сімдесят з гаком. Сиве волосся охайно зачесане, на обличчі глибокі зморшки, але очі живі й уважні.

— Перепрошую за клопіт, — сказала вона, готуючи каву. — Цукор закінчився, а в магазин іти страшно. Ноги вже не ті.

— Та нічого. Але скажіть, де ж Марченки? Вони виїхали?

Вона завмерла з чашкою в руках.

— Марченки? Не знаю таких. Я тут живу вже давно.

— Як давно?

— Та вже років із п’ятнадцять. А то й більше.

У мене трохи закрутилася голова. П’ятнадцять років? Та ж я бачив Марченків торік! Мати везла дитину в колясці, а старший син грався у дворі.

— Оксано Петрівно, а як ви записку на мій холодильник прикріпили? Я ж двері замикаю.

Вона здивовано моргнула.

— Яку записку?

— Ту, що ви вчора залишили. Про цукор.

— Я нічого не залишала. Про що ви?

Я дістав із кишені той аркушик і показав його.

— Ось. Тут ваше ім’я.

Вона взяла його, довго розглядала.

— Не моя, — нарешті сказала. — Я такого не писала.

— Але ж тут чітко: Оксана Петрівна Коваленко.

— Так, Коваленко — це я. Але записку не писала. Може, хтось пожартував?

Я почувався спантеличеним. Вона здавалася щирою, але хто тоді залишив записку? І як вона опинилася в моїй квартирі?

— Знаєте що, — підвівся я, — принесу вам цукор. А записку залиште собі, раптом щось згадаєте.

— Дуже дякую. Ви дуже добрий.

Повернувшись додому, я насипав цукру в склянку й поніс сусідці.

— Оксано Петрівно, можу вас дещо запитати?

— Звісно.

— Ви пам’ятаєте родину Марченків? Чоловік, дружина, двоє дітей. Вони жили в цій квартирі.

Вона задумливо похитала головою.

— Ні, не пам’ятаю. Хоча… Стоп. Здається, раніше тут хтось був. Але я погано пам’ятаю. Голова вже не та.

— А ви із сусідами спілкуєтеся?

— Майже ні з ким. Усі заняті, працюють. Хіба дядько Іван із першого поверху інколи заходить, продукти приносить.

Я знав дядька Івана. Він жив у будинку ще з моїх дитячих років.

— Дякую за цукор, — сказала Оксана Петрівна. — Я обов’язково поверну.

— Та не треба.

Я спустився до дядька Івана. Він відчинив відразу — мабуть, сидів вдома.

— О, Василю! Заходь. Кави будеш?

— Дякую, не треба. Скажи, а хто живе в п’ятдесят другій?

— Як хто? Оксана Петрівна. Добра жінка, тільки хвора.

— А Марченки де?

— Які Марченки?

— Ну ті, що раніше там жили. З дітьми.

Дядько Іван подивився на мене пильно.

— Василю, ти добре почуваєшся? Ніяких Марченків у нас не було. Оксана Петрівна там живе вже років двадцять.

— Та я ж їх бачив! Нещодавно!

— Може, ти когось із кимось переплутав? Вік, знаєш, штука серйозна.

У мене підкосились ноги. Невже дядько Іван правий? Невже я все вигадав?

— А що з Оксаною Петрівною? Ти казав, вона хвора.

— ТакЯ повернувся додому з тяжким почуттям, але через тиждень на холодильнику знову з’явилася записка — цього разу від сина, і я вирішив, що найкраще просто прийняти те, чого не можу зрозуміти, та жити далі.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × 4 =

Також цікаво:

З життя52 хвилини ago

I Agreed to Step in as Caregiver for My Grandson for Just a Few Days: A Month Later, I Realised My Life Would Never Be the Same Again

I promised my daughter Emma that I would mind little Jack for just a few days. a week at most...

З життя53 хвилини ago

Fate Extended a Hand

Dear Diary, It seems fate has reached out its hand to me. I grew up in a fairly ordinary household...

З життя2 години ago

I Promise to Make Everything Right Again

Ill give everything back, I swear it, Eleanor whispered, her voice trembling as if caught in a fog of tears....

З життя2 години ago

My Husband Left for a Younger Woman. I Didn’t Cry. I Sat Down and Breathed: For the First Time in Years, I Felt a Sense of Relief

Diary, 12May The husband walked out with a younger woman. I didnt break down. I simply sat down, breathed out,...

З життя3 години ago

He Returned After a Year of Silence. He Asked If He Could Be My Husband Again.

He turned up after a year of silence. He asked if he could be my husband again. He stood in...

З життя3 години ago

Know Your Place, Woman

Know your place, woman, the voice seemed to echo through the fogladen streets of a London that never quite solidified....

З життя4 години ago

He Left Me for a Younger Woman. Then He Called to Ask if He Could Come Back.

He left me for someone younger. A week later he called, asking if he could come back. He packed a...

З життя4 години ago

We Think Life is Hard, Yet We Keep Making It More Complicated

Emily had known in school that James liked her it was obvious, and he never tried to hide it. After...