Відпустивши гостей, залишилась образа

Гості пішли, а образа залишилась

— Мамо, ну що ти таке говориш?! — Соломія кинула брудну таріку в мийку так, що вона з дзеньком вдарилася об край. — Яка я невдячна? За що мені дякувати тобі, можна дізнатися?

— За те, що все життя на тебе клала! За те, що твого батька терпіла через дітей! За те, що собі ні в чому не відмовляла, аби ви вчилися й гарно виглядали! — Надія Семенівна стояла посеред кухні, червона від обурення, і міцно сціпила у руці кухонний рушник.

— Мамо, годі! Гості тільки пішли, а ти відразу на мене накинулася! Що я такого зробила? Погано прийняла твоїх подруг? Стіл не накрила? Торт не спекла?

— Не зробила! Ось саме що не зробила! — Надія Семенівна розвернулася й почала люто мити чашки. — Сиділа, наче чужа, коли Марія Олексіївна розповідала про своїх онуків. Мовчала, коли Галя запитувала, як справи у Максима. Навіть «дякую» не сказала, коли тебе хвалили!

Соломія потерла скроні. Голова розривалася після тригодинного сидіння за столом у компанії маминих подруг. Ці вічні допити, порівняння, поради, як жити правильно. Вічне незадоволення усім.

— Мамо, мені тридцять п’ять. Я доросла жінка. І не зобов’язана всіх задовольняти.

— Доросла! — фукнула мати. — Доросла жінка живе окремо, між іншим. А не сидить на шиї у сорок років.

— Мені тридцять п’ять, а не сорок! І я не сиджу на шиї! Я плачу за комуналку, купую продукти, прибираю, готую!

— Готуєш! — Надія Семенівна повернулася, і в її очах гнів хвилювався. — Що ти готуєш? Макарони з ковбаскою? А хто сьогодні борщ варив? Кто котлети робив? Хто прибирався цілий день перед гостями?

Соломія сіла на стілець. Сили покидали її. Ці нескінченні претензії, докори, спроби довести свою правоту виснажували більше за будь-яку роботу.

— Гаразд, мамо. Я погана дочка. Ще щось хотіла почути?

— Я хотіла почути «дякую»! — Надія Семенівна вдарила долонею по столі. — Просто: «Дякую, мамо, за те, що приймаєш у своїй хаті, за те, що не вигнала, коли чоловік пішов». «Дякую, що допомагаєш з Максимом, водиш до лікаря, забираєш із школи». Але ж ні! Ти вважаєш, що мені це належить!

Соломія відчула, як у горлі збирається ком. Так, мати допомагає з сином. Так, вона живе в маминій хаті вже третій рік, після розлучення. Але ж вона намагається віддячити? Хіба вона не працює на двох роботах, аби допомагати сімейному бюджету?

— Мамо, я кожного дня тобі вдячна. Може, не словами, але ділами. Я ж не прошу в тебе грошей, сама заробляю. Прибираю, готую.

— Допомагаєш! — мати сіла навпроти, досі стискаючи рушник. — А знаєш, що сьогодні Марія сказала? Що її Оленка знайшла нового чоловіка. Хороша людина, забезпечений. І відразу запропонував переїхати до нього з дітьми. А в тебе що? Третій рік сама сидиш, на роботу-додому, мов маятник. І особистого життя немає.

— А до чого тут це? — зірвалася Соломія. — Я не можу замовити собі чоловіка в магазині! Знайду гідну людину — вийду заміж. Не знайду — житиму одна.

— Одна! — Надія Семенівна підвелася й почала ходити по кухні. — А я що, безсмертна? Мені вже сімдесят два. Скільки ще протримаюся? А ти залишишся зовсім сама, з дитиною.

— Максим не малий, йому вже тринадцять.

— Тринадцять! У найважчому віці! Йому батько потрібен, чоловіча рука. А що бачить? Матір, що працює з ранку до ночі, і бабусю, яка його виховує.

Соломія встала зі столу. Розмова набувала звичного напрямку. Зараз мати почне перераховувати всі її помилки, невдачі. Розповість, як треба було вчинити, з ким не варто було зв’язуватися, яку роботу шукати.

— Мамо, я піду до себе. Завтра рано вставати.

— Звісно, іди! — гукнула їй услід Надія Семенівна. — Як завжди, коли розмова серйозна! Тікаєш і ховаєшся!

Соломія зупинилася в дверях. Щось у маминих словах болюче хльоснуло. Можливо, тому що в них була частка правди.

— Я не тікаю, мамо. Просто втомилася від цих розмов. Ти завжди незадоволена. Що б я не робила — усе не так.

— Не так! — Надія Семенівна підійшла ближче. — А як треба? Розповіси? Поясниш, чому в тридцять п’ять ти живеш з матір’ю? Чому немає своєї хати, своєї родини? Чому мій онук росте без батька?

— Бо таке життя склалося! — зірвалася Соломія. — Бо не всі народжуються з золотою ложкою! Бо треба було дитину піднімати, працювати, а не по чоловіках бігати!

— По чоловіках! — скрикнула мати. — Оце ти так називаєш спроби влаштувати особисте життя?

— Мамо, годі! — Соломія розвернулася й швидко пішла до кімнати.

Соломія зачинила двері й притулилася до них спиною. У кімнаті було тихо. Максим робив уроки біля вікна. ПочІ коли вона подивилася на сина, який спокійно перегортав сторінки підручника, зрозуміла — щастя не в тому, щоб відповідати чиїмсь очікуванням, а в тому, щоб знайти свій власний шлях.