Тайна незапрошеної вечірки

Вечірка без запрошення

Оксана Миколаївна приміряла перед дзеркалом третій за вечір наряд, коли з сусідньої квартири донеслися перші акорди музики. Жінка скривилася, відклала блакитну блузку й прислухалася. Годинник показував сьому — ще рано для нарікань, хоча сусідка Марічка зазвичай не влаштовувала галасливих посиденьок.

“Може, у когось свято,” — пробурмотала Оксана Миколаївна, натягуючи сіру кофточку. “Хоча попередити б можна було.”

Музика голоснішала, до неї приєдналися сміхи й розмови. Жінка підійшла до стіни, що розділяла їхні квартири, й нерішуче притулила вухо. Голосів було багато, явно не дві-три людини.

У двері подзвонили. Оксана Миколаївна, досі вдягнена по-домашньому, подивилася у вічок. На порозі стояла сусідка знизу, Ганна Степанівна, з напружено-ввічливим виразом обличчя.

“Добрий вечір,” — почала та, ледве дочекавшись, коли двері відчиняться. “Ви не в курсі, що в Марічки за свято? Музика лунає на весь під’їзд.”

“Не знаю,” — чесно відповіла Оксана Миколаївна. “Мені теж дивно. Вона зазвичай тиха.”

“А може, її там взагалі немає,” — понизила голос Ганна Степанівна. “Може, хтось чужій забрався? Часи такі…”

Жінки переглянулися. Марічка жила одна, працювала у бібліотеці, вела спокійне життя. Ніяких шумних компаній за нею ніхто не помічав.

“Давайте разом зайдемо, запитаємо,” — запропонувала Оксана Миколаївна. “Якщо щось не так, викличемо поліцію.”

Вони піднялися на поверх вище. Музика лилася прямо з-під дверей, чулися вигуки й регіт. Оксана Миколаївна натиснула на дзвінок.

Двері відчинилися майже миттєво. На порозі стояла Марічка, але зовсім інша — розкуйовджене волосся, палаючі щоки, у руках келих із чимось ігристим. На ній була яскраво-червона сукня, яку Оксана Миколаївна бачила вперше.

“Ой!” — скрикнула Марічка, широко посміхаючись. “Сусідоньки мої дорогі! Заходьте, заходьте! У нас тут свято!”

“Яке свято, Марічко?” — обережно запитала Оксана Миколаївна, зазираючи через плече сусідки в квартиру.

Там справді була ціла компанія. Добрий десяток людей різного віку, всі в святковому, усі з келихами в руках. На столі пишався величезний торт, закуски, пляшки шампанського.

“Та яка різниця!” — замахала руками Марічка. “Життя — ось воно, свято! Проходьте, частуйтесь!”

“Марічко, а хто ці люди?” — не здавалася Ганна Степанівна. “Звідки вони?”

“Друзі!” — весело оголосила господиня. “Старі добрі друзі! Познайомилися, потоваришували, ось і святкуємо!”

Із глибини квартири донесся чоловічий голос:

“Маріє! Іди сюди! Тостувати будемо!”

“Іду, іду!” — відгукнулася вона. “Дівчата, правда, заходьте! Або я потім до вас зайду, розповім!”

Двері захлопнулися. Сусідки залишилися стояти на майданчику, перетравлюючи побачене.

“Щось тут не так,” — похитала головою Ганна Степанівна. “Наша Марічка й раптом така компанія… А ті чоловіки підозрілі. Один взагалі як бандит виглядав.”

“Може, вона закохалася?” — припустила Оксана Миколаївна. “Буває ж таке. Кохання людей змінює.”

“У п’ятдесят п’ять років? Та годі тобі!”

Оксана Миколаївна хотіла заперечити, що п’ятдесят п’ять — не вирок, але музика посилилася, й говорити стало неможливо.

Вранці Оксана Миколаївна прокинулася від тиші. Непривичної, дзвінкої тиші. Вона так і заснула під звуки музики, що стихли лише о третій ночі. Тепер за стіною було тихо, як у могилі.

Збираючись на роботу, вона зустріла у під’їзді Ганну Степанівну.

“Ну що, виспалася?” — зі злістю запитала та. “Я от всю ніч ворочалася. А зранку в вікно дивлюся — біля під’їзду дорогі машини стояли. Тепер їх немає.”

“Напевно, гості роз’їхалися.”

“Ось саме. А хто вони такі, цікаво? І що нашої Марічці раптом у голову влізло?”

У обідню перерву Оксана Миколаївна зайшла у крамницю біля роботи. Біля каси стояла знайома постать — Марічка, тепер у звичній сірій пальто й темній хустці. Вона купувала хліб, молоко й пачку найдешевших сосисок.

“Марічко!” — гукнула її Оксана Миколаївна. “Як справи? Як учорашнє свято?”

Марічка обернулася, й Оксана Миколаївна ахнула. Обличчя сусідки було сірим, очі почервоніли, ніби вона всю ніч проплакала.

“Яке свято?” — тихо перепитала Марічка.

“Ну, у тебе ж учора гості були, музика, веселощі…”

“Ах, це…” — Марічка відвернулася до каси. “Помилилися вони. Не в ту квартиру потрапили.”

“Як помилилися? Ти ж сама нас запрошувала зайти!”

“Не пам’ятаю,” — похитала головою Марічка. “Може, тобі приснилося.”

Вона розрахувалася й швидко вийшла з крамниці, залиСпустошена, але з чимось новим у серці, Оксана Миколаївна вийшла на вулицю, усвідомлюючи, що іноді найдивовижніші дарунки життя приходить до нас у вигляді незнайомців, які стають ангелами на час — неначе з неба спустилася рятувальна соломинка для тих, хто вже перестав вірити у дива.