Коли сльози зустріли сміх

Жінка сміялась, коли я плакав
— Та годі тобі вити, як баба! — Оксана різко відвернулась від плити, махаючи ківшем. — Що це за вистави?

Олексій сидів за кухонним столом, сховавши обличчя в долоні. Плечі тремтіли, а між пальцями просочувалися сльозинки.

— Оксанко, та як ти не розумієш… Це ж мама була, — прохрипів він крізь сльози.

— Мама, мама! — передражнила дружина, грюкнувши каструлею об стіл. — Вісімдесят чотири роки прожила — чого ще треба? Дехто й до шістдесяти не дотягує.

Олексій підняв на неї заплакані очі.

— Як ти можеш так говорити? Вона ж тебе кохала, як рідну доньку.

— Кохала, кохала, — підвела нос дружина. — Особливо коли вказувала, як борщ варити чи дітей виховувати. Тридцять років слухала її поради.

Оксана сіла навпроти й почала наливати собі юшку. Апетит у неї був відмінний, хоча вони повернулися з похорону свекрухи всього кілька годин тому.

— Годі вже журитися, — промовила вона, відкушуючи шматок хліба. — Мертвих не повернеш. Краще подумай, що з її квартирою робитимемо. Треба продавати, поки ціни не впали.

Олексій різко підвівся, стілець з грюком упав.

— Ти з глузду з’їхала! Про квартиру думаєш, коли мама ще землею не охолола!

— А коли ж думати? — спокійно продовжувала їсти Оксана. — Через рік? Через п’ять? Квартира пустує, комуналка капає. Треба бути практичними, Лесь.

Олексій схопився за голову. Останні дні він почувався, ніби опинився у жахливому сні. Мати вмирала три місяці, страждала від болю. Він що дня їздив до лікарні, сидів біля ліжка, тримав за руку. А Оксана жодного разу не поїхала — завжди знаходила причини.

— Голова болить, — говорила вона.
— Захворіла трохи, щоб не заразити.
— На роботі завал, не вирватися.

А тепер, коли все скінчилося, вона думає про гроші.

— Піду до себе, — промовив Олексій, направляючись до дверей.

— Куди це «до себе»? — здивувалася дружина. — Їж, поки не охололо.

— Не можу зараз їсти.

— Дарма. Організм сили витрачає, треба підкріпитися.

Олексій вийшов на балкон і зачинив двері. Жовтневий вітер одразу обійняв холодом. Він схилився на перила, дивлячись у двір, де грали діти. Життя йшло своєю чергою, а в ньому все розривалося на частини.

Мати пішла, а з нею — остання нитка, що зв’язувала його з дитинством, з домом, з часами, коли він був комусь справді потрібний. Оксана ніколи не розуміла цього зв’язку. Для неї свекруха була тягарем, джерелом непорозумінь.

Двері на балкон скрипнули.

— Лесю, іди в хату, змерзнеш, — Оксана вийшла з чашкою чаю. — Випий гарячого.

Він узяв чашку тремтячими руками.

— Оксано, скажи чесно — ти хоч трохи її любила?

Дружина знизплечами: «Любила, не любила… Та яка ж різниця тепер? Жили ж якось усі ці роки».

Олексій відчув, як остання надія згасає у його серці.