Завдання для нареченої

Ни, Миколо Васильовичу! Ні й годі! – гримнула долонею по столу Оксана, аж чашки на блюдцях забрязкотіли. – Досить! Більше не можу!

Свекор здивовано підняв брови, відклав газету.

– Оксанко, ти чого? Що таке?

– А те, що я не покоївка вам! – невістка підвелася, руки в боки. – Ваша матір цілими днями командує, наче я їй хто! А ви мовчите!

Ганна Яківна, свекруха, якраз увійшла на кухню, почувши галас.

– Що тут коїться? Оксанко, чого на весь дім кричиш?

– Ось! – Оксана вказала на свекруху пальцем. – Ось вона! «Оксанко, побігай за хлібом», «Оксанко, звари борщ», «Оксанко, помий підлогу»! Я що, прислуга у вас?

Ганна Яківна піджала губи, сіла за стіл.

– А хто ж, на твій погляд? Я стара, хвора, Микола на роботі пропадає. Ти молода, здорова…

– Я теж працюю! – перебила Оксана. – У крамниці стою зранку до вечора, ноги гудуть, а приходжу додому – знов вари, прибирай, прай!

Микола Васильович потер потилицю, подивився то на дружину, то на матір.

– Мамо, може, справді Оксана втомлюється…

– Ото як! – обурилася Ганна Яківна. – Тепер і ти проти мене! Рідну матір заради якоїсь…

– Якоїсь?! – закипіла Оксана. – Я ж дружина вашого сина, до речі! І дітей йому нарожу, якщо Бог дасть! А ви мене «якоюсь» називаєте!

Свекруха відвернулася до вікна, замовкла. Микола Васильович підвівся, підійшов до дружини.

– Оксанко, ну не треба так. Матір похилого віку, їй важко самій…

– А мені легко, так? – Оксана відсторонилася від чоловіка. – Слухай, Миколо, кажу чесно: або щось змінюється, або я звідси їду!

Зависла мовчанка. Ганна Яківна повільно обернулася.

– Куди це ти поїдеш? До батьків, чи що? Там тебе з розпростертими обіймами чекають?

Оксана зблідла. У неї справді були непрості стосунки з батьками, особливо з татом, який досі не пробачив їй цього шлюбу.

– Знайду де, не переживайте!

– Оксанко, не неси дурниць! – Микола взяв дружину за руку. – Ми родина. Треба якось домовлятися.

– Ось саме! – Оксана визволила руку. – Домовлятися! То слухайте мої умови.

Ганна Яківна фуркнула.

– Ще чого! Умови ставить! У моєму домі!

– У нашому домі! – поправила Оксана. – Миколо, скажи матері, що це й наш дім!

Микола Васильович завагався. Будинок справді був записаний на матір, вона його отримала ще від своїх батьків. Але після весілля молоді жили тут, інших варіантів не було.

– Мамо, ну технічно…

– Ніяких «технічно»! – відрізала Ганна Яківна. – Дім мій, і порядки тут мої!

– Добре! – Оксана підійшла до шафки, дістала зошит і ручку. – Записую. Перша умова: я готую вечерю через день. У вівторок, четвер і суботу готуєте ви або Микола.

– Це ще чому? – обурилася свекруха.

– Тому що я не кухарка! – Оксана щось записала. – Друга: прибирання робимо по черзі. Тиждень я, тиждень ви.

– Та ти зовсім забарилася! – підвелася Ганна Яківна. – Миколо, ти це чув?

Микола Васильович сидів, похиливши голову. Йому було ніяково, але й дружину він розумів. Справді, мати іноді занадто багато вимагала від Оксани.

– Третя умова, – продовжила Оксана, – ніхто не заходить до нашої кімнати без стуку. І ніхто не чіпає мої речі.

Це було боляче місце. Ганна Яківна мала звичку прибирати по всьому дому, включаючи кімнату молодих. Вона перекладала Оксанині речі, читала листи від подруг, навіть переставляла меблі на свій смак.

– А якщо я захочу пропасти? – запитала свекруха.

– Попередьте. Постукайте, запитайте дозволу, – Оксана щось дописала. – І четверта: раз на тиждень ми з Миколою йдемо в кіно чи в гості. Самі, без вас.

– Це вже занадто! – вибухнула Ганна Яківна. – Сина в мене відбиваєш!

– Я не відбиваю! Я хочу проводити час із чоловіком! Так нормальні подружжя роблять!

Микола Васильович підвів голову.

– А що, мамо, це розумно. Ми ж молоді, хочеться іногда розвіятися…

– Ото як! – Ганна Яківна розвела руками. – Проти мене всі! Гаразд, записуй свої умови!

Оксана подивилася на свекруху уважно. У її голосі прозвучало щось на зразок розгубленості.

– Ганно Яківно, я не проти вас. Просто хочу, щоб усі жили спокійно.

– Спокійно… – свекруха важко опустилася на стілець. – А як я спокійно житиму, коли син від мене відвернеться?

Оксана відклала ручку, сіла навпроти.

– Ніхто не відвертається. Але ж і мені потрібно місце в цьому домі. Я ж не чужа.

– Не чужа-то не чужа, а рідною так і не стала, – пробурчала Ганна Яківна.

– Чому? – здивувалася Оксана. – Я ж ваша невістка. Ми ж тепер родичі.

– Родичі… – свекруха похитала головою. – Родичі – це коли кров одна.А наступного ранку Ганна Яківна несподівано поставила на стіл свій легендарний пиріг з вишнями й тепло посміхнулася: “Ну що, Оксанко, почнемо наш новий порядок з чаювання?”.